* * *

                            Л. С.

А ми все даленіємо від тих,
хто нас творив – від матері, від Бога,
від друзів, від коханих... і від того,
хто в нас самих живе... чи може... жив?

Куди ми поспішаємо? Скажи!
Чиюсь спинивши думку на півслові,
чиїсь надії, вірші, душі, долі
розвіяли, бо зайняті завжди...

Для чого мчу знервованим авто
(в червонім світлі тіл і світлофорів),
немов комусь боюся дати фору,
мов біля мене не стоїть ніхто...

Лише, коли з дороги у пригоду
потрапимо, як в пекло пізнання, –
свої ми душі вернемо народу, –
тоді нам стане ближчою земля!

МАТИ

             Любій матусі Лідії

Ну що я їй сьогодні розкажу?! –
Вона про мене знає більше Бога...
Тому я їй дзвонити не спішу...
Тому до неї об’їзна дорога...

Ну а вона чекає цілий вік:
мого дзвінка, побачення, любові...
I зморшками лягають край повік
нездійснені надії колискові...

На жаль, до раю не дійдуть листи...
А шлях до неї – як життя обрати...
Ну що ж мені тепер розповісти?!
Ти ж все і так про мене знаєш, мати!..

СИНОВІ

      Володимиру молодшому

Ти – янгол-охоронець мого роду –
нащадок і предтеча усього...
Як пісня – із любові і народу...
Iз двох сердець... Iз імені мого...

З душі моєї, маминого тіла...
Iз Господа, із істини, із знань,
якими ще бабуся володіла...
Iз того, що я й досі не пізнав...

* * *

Я – твій малюк! Візьми мене до рук!
Я не кричатиму – я буду посміхатись!
До тебе як до мами пригорнусь:
і тілом, і душею, і літами...

Ти на ніч мені казку прочитай!
Я не засну. Приспи мою тривогу!
До губ прилинь губами, очі ж хай
крізь образ твій в житті шукають Бога!

* * *

Ти не шкодуй про зраджену зорю,
якій ми присягалися удвох.
Я позабуду, що тебе люблю,
але забути не зуміє Бог,

як не Йому – тобі одній моливсь
(святішої не знав тоді ікони...).
Про тебе я довідаюсь колись –
про те, що не було тебе ніколи...

* * *

Хоч на Вічність всі мають надію,
світ людський, як яєць шкарлупа, –
миша хвостиком злегка задіне –
і, неначе білок від жовтка,
відділяють вже душу від тіла.

* * *

Мов корені могутнього дерева роду,
вростаємо в чорне земляне повітря
все глибше, все далі від себе й народу,
що, навіть здається, попереду всіх ми.

Ми спраглі до темних глибин еволюцій,
тому так уперто розкопки ведемо.
Коли ж на поверхню корінням проб’юся –
хтось скаже земний: – Він потрапив на небо.

• Раздел: Поэзия-2018

• Автор: Володимир Віхляєв

• Город: Запоріжжя

  ---

  Рекомендуйте хорошее произведение друзьям и следите за новостями в соц. сетях
  
  опубликовано: 4-12-2017, 16:37