Подяка Богу...

Я дякую Богу за кожен прожитий день,

За кожну поразку, й за кожну мою перемогу.

За те, що серед хаосу днів й мерехтіння людей,

Я кожну секунду, відчуваю його допомогу.

Я дякую Богу, за світло, і ранню весну.

За темінь нічну, що так рясно розбавили зорі.

Й за те, що уранці, я знов прокидаюсь із сну,

За тиху підтримку, у щасті раптовім і горі.

За радість дітей, і за хліб що стоїть на столі,

За квітку яскраву, й здоров’я люблячій мамі.

Я дякую Боже, і вся віддаюся тобі,

Вуста прошепочуть молитву подяки у храмі.

 Моїм діткам...

Той перший крик не зможу я забути.
Тремтіння тіла, що дає життя.
І покладаюсь я на милість Божу,
Коли іде у світ нова душа.

Малесенькі, до щему ті долоньки,
Це рідне! Відчуваю всім єством.
І сльози радості солоні і солодкі,
Шалено потекли у мою кров.

Емоції зашкалюють від щастя,
В мені було два серця. І одне
Всю пуповину страху перервавши,
У світ земний, в нове життя іде.

Малий клубочок тендітний й дуже ніжний,
Все це в моїх руках – багатство світу!
Мій милий янгол, чистоти й безгрішності…
Ти сенс життя – що маю я любити!

Наші серця, вже б"ються в унісон,
У двох тілах що зв"язані навік.
Той перший крик, сполохав і пройшов.
Через роки, був інший, рідний крик…

Вже вороння чека Михайлів день

Вже вороння чека Михайлів день,
І крутиться над світом зграєю.
Мов заглядає в душі до людей,
Чорною тінню, що не раз сприймаємо.

Спустошені, оголені поля,
Дерева розстібнулись на всі ґудзики.
З надією вслухається земля,
В похмуру хмару. В воронячу музику.

І в обладунках повсякденних справ,
Нотують все в блокноти немалі.
Звуки зими, й немов ідуть в астрал,
Замучені, у сірості всі дні.

Ця чорна хмара, але білий сніг….
Його ретельно виткала зима.
На душу так рівнесенько проліг,
Немов бальзам, немов твої слова.

І вороння, притихло, і мовчить.
З’єднавшись з верховіттям ясенів.
Їх чорнота під білим снігом спить.
Хурделиця співа: «Солодких снів»!

Життєва вистава

Іноді, робиш життєвий анонс.
Плануєш сценарій, розписуєш ролі.
Аж ось несподіванка! Легкий парадокс!
Життя розставляє в сюжети паролі.

І хід всіх подій, знає все до дрібниць.
Здається до космосу, до атмосфери.
І подив читається в відкритих зіниць.
Які ж несподівані ці режисери!

В людей виявляють нестримні таланти.
У ролях на стійкість, часом безсердечні…
Хто справжній актор, а хто так, дилетанти.
Про це йдуть постійно палкі суперечки.

Закриєш сценарій. Покинеш куліси.
Зітхнеш, і подивишся в зоряне небо.
Десь там пролітають актори й актриси!
Вони – вже зірки! І їм ролей не треба.

А тут, на землі, йде вистава шалена.
Любов і ненависть. Палке каяття.
Квиток обирайте: Нічна? Може денна?
А може, прогляньте анонс у життя?

Хто ти сьогодні? Або, день звичайної жінки

Хто ти сьогодні, Афіна чи Афродіта?
Скупаєш у ніжності, чи знову затієш війну?
Ти мов серпанком, таємничістю зранку прикрита,
І спогадом ночі, залишила когось ти без сну.

Хто ти сьогодні, вулкан чи натура мрійлива?
Неначе метелик злетиш невагомим крилом.
З дитячою щирістю замрієшся знову про диво,
Під стукіт дощу, притулившись до шибки чолом.

Косметика в сумочці. Робота шаленими темпами.
Стрибаєш в тролейбус, і мчишся в сполоханий день,
І спалах емоцій на обличчі прозорими лейбами.
І стукіт підборів лунає в потоці людей.

У каві міцній, що вершками так щедро розбавлена,
Відтінки із світу, і маса німих запитань.
Погляд в люстерко, і зачіска швидко підправлена.
А кава змішалась з вершками – немов інь і янь.

Здивовано осінь погляне тобі враз услід,
Їй не зрозуміти той настрій, куди держиш крок.
Бо осінь є осінь… Незмінна така стільки літ…
Й лишень бешкетливо приліпить на зонт твій листок…

День добігає. Ти просто стомлена жінка.
Якій так і хочеться заснути на чиємусь плечі.
І ти засинаєш. І солодко спить Афродіта.
Й Афіна складає свої войовничі мечі.

Зустріч під дощем

Під дощиком зустрілися ми вдвох…

Ти йшов один. І я без парасольки.

І грім десь бив у небі на сполох,

І дощ не крапав, лив в мої долоньки…

Хвилина, дві… і всі промокли нитки,

Не відчуваєш теплоту пальта.

Звуки підборів,  б’ється дощ об плитку,

Погода, як то кажуть «саме та»!

«-Вас можна підвести?»

«- Та навіть треба!»

Кокетство в цю погоду – це не знак!

Як лиє  мов прорвало труби в неба,

А  парасолька поруч  у руках.

Ти віртуозно обійшов калюжі,

Легенький дотик душ і наших тіл.

Мій  випадковий, дощовий мій друже,

Серед грози лиш поглядом зігрів.

Картата парасолька, блискавиця…

А в нас з тобою наче острівець.

І хай там небо хоч до ранку злиться,

Але на жаль… дощу уже кінець…

Та ми цього чомусь не помічаєм,

Ідем удвох  в маленькім нашім світі.

Під спільним дахом, й мов від чашки чаю,

Теплом приємний  і радості зігріті…

Ти висушиш  всі краплі із обличчя,

Цілунком ніжним, наче сонце з квітів…

Так просто, так приємно й наче звично…

Ніби робив це вже багато літ.

Відтоді, кожен раз як грім у небі,

Тримаєш ти теплесенькі долоньки.

Лиш ти і я. Нікого більш не треба…

Хіба лишень, над нами парасольки…

Недописаний бриф життя

Недописаний бриф життя,

Недонесена інформація.

Каяття запізніле чиєсь,

Серця рання когось реанімація.

Недописаний бриф життя,

Щось забуто, а щось загублено.

І роки так шалено летять,

Ти подивишся в слід їм розгублено.

Простягаєш у відчаї руки,

Мов вернути все хочеш назад.

Недописаний бриф розлуки,

Дні й хвилини його спопелять.

Не втрачайте час свій намарно,

Поки є джерело повне сил.

Щоб у брифі життя не писати;:

«Я хотів, але я не зробив….»

• Раздел: Поэзия-2018

• Автор: Тетяна Шкурак

• Город: Вінниця

  ---

  Рекомендуйте хорошее произведение друзьям и следите за новостями в соц. сетях
  
  опубликовано: 27-11-2017, 13:52