Меридіани і паралелі
Гуркотить і натужно скрипить ескалатор метро…
Я спускаюся під землю на станції Майдан Незалежності.
А в цей час там, на горі, сідає сонце. А в його променях нуртує вавілон – оратори, знамена, намети, шоломи, щити, кийки…
На все це з «пряникових воріт» дивиться фігура з чорним обличчям і в чорному одязі із золотою підбивкою. Це архангел? Ні, це не архістратиг! Цей володарює над пеклом – підземним світом грішних душ. Бо чорним як правило, малюють Люцифера, колишнього архангела.
Скрипить і рипає ескалатор…
Під землею людей не менше, ніж на майдані. Їх обличчя тьмяніють. Вони зосереджені й задумливі, наче перед смертю. Можливо, вони відчувають присутність бісів і не промовляють ані слова. Аби не видати помисли і спонуки. Чи напевно вони, як і я, роздумують над тим, чому світло перетворюється на пітьму.
Учені пояснюють, що велика кількість народу, що тривало знаходився на площі, виділила таку кількість сірководню, що бронза почорніла за декілька днів. А можливо, пам’ятник став таким від близькості метро?.. Ось, маєш собі таке перевтілення… Та й образом він не дуже схожий на іконописного Михаїла… Не випадково це. Знайомий священик розповів, що ворожнеча між ними почалася з того моменту, коли Самаель, скинутий з небес, вхопився за крила Михаїла, щоб захопити і його в пекло, проте архангел був врятований Богом. «Повірте, - сказав батюшка, - і Київ, і Україну Господь врятує. Треба лише укріпитись вірою».
Ох, і непросто знайти її і не приспати у цей темний сумний час.
Натужно й уїдливо виє сирена…
Я спускаюся в Кармеліт. Так зветься метро в Хайфі. Воно прокладено в горі Кармель, яка і для євреїв, і для християн, і для арабів вважається святою. На її схилі колись жив Ілля-пророк. А тепер – мій товариш, з таким же біблійним ім’ям. Ще кілька років тому Ілля був харківським студентом, а нині працює бібліотекарем в Техніоні – Хайфському університеті.
Я спускаюся в іграшкове метро. Воно відкрилося на рік раніше за київське. Тут шість станцій і два поїзди. Довжина лінії – два кілометри. Це наче якась дитяча залізниця. Стіни станцій нагадують яскраві кубики з наївними й веселими малюнками. Та зараз не до веселощів.
Уїдливо виє сирена. На Хайфу знову летять «касами». Як пояснює Ілля, ці реактивні снаряди отримали свою назву від імені аль-Касама, впливового ісламського священнослужителя, керівника терористичної організації «Чорна рука». Вже понад місяць життя Іллі проходить в режимі чекання вибуху. Дію сирени попередження він випробував на собі вже сотні разів. Коли є можливість, то спускається у сховище, коли вона застає його на відкритій місцевості, просто лягає на землю. І кожного разу, коли з вулиці доноситься звук, схожий на сирену, він рефлекторно схоплюється.
Сьогодні ми під обстрілом. А завтра гулятимемо з ним тель-авівською набережною. Знову марокканці та йєменці допізна стукатимуть в свої тарбуки і маракаси, пенсіонери сидітимуть на лавках і гратимуть в шашки й шахи, в повітрі витатиме ароматний дим кальянів, змішуючись із запахом смаженого м'яса, а гребені хвиль, що набігають на пляж, будуть схожі на китайських драконів.
Яскраві гірлянди вогнів, сплески музики – з одного боку і смутна маса води, що мірно колишеться, що турбує підсвідомість своїм ритмом, – з іншого. З одного боку – атмосфера свята, з іншого – відчуття декорацій до нового фільму Копполи. І воно посилюватиметься щоразу, коли над головою пролітатимуть легкі гелікоптери берегової охорони, важкі армійські «Апачі», а ще вище – надзвукові штурмовики, що відстрілюють над Газою теплові ракети.
Тихо перешіптуються віття каштанів…
Ледь-ледь шурхотить падолистом принишклий вітер… Покрова… День спокою і дива…
Якщо хрестоносці назву міста Хайфа пов'язували з ім'ям первосвященика Каїфи (при нім був засуджений до розп'яття Ісус Христос), то селище Компаніївка отримало свою від колишніх козаків компанійських полків, що колись складали гетьманську легку кінноту. Нині їх нащадки переорали усі степи і важкою селянською працею здобувають хліб насущний. А там, де колись пролилася кров білих, червоних, зелених і жовто-блакитних, стоять стіною почорнілі покинуті соняшники.
Легкою печаллю забарвлено небо над Компаніївкою. Жовтень перебирає перефарбоване листя і посипає ним пізні квіти в палісадниках. Тиша. Все ніби завмерло. Приготувалось. І чекає на перетворення. То Матір Божа огорнула своїм Покровом багатостраждальну землю. Але ось імлиста пелена над селищем трохи розійшлася і в просвіт потрапила ніжна пелюстка блакиті.
Я заходжу в лікарню. Піднімаюсь на другий поверх. Одягаю біло-голубий халат і маску. Бачу, як дружину заводять у пологову залу. Трохи зблідла, вона ніби не помічає мого підбадьорюючого вигуку.
Чекаю… Рахую хвилини… За вікном на гілці ялини з’являється білочка. Вона чепуриться. Тільки-но майнув угору її пухнастий хвостик, як за стіною пролунав крик дитини.
Невже це мій малюк?! Так, так! Це мій… мій син… Його пронизливі крики миліші за будь-яку пісню… Ми довго чекали тебе, чоловіче. Віднині ти найдорожчий дарунок. Дарунок від Богоматері. Хай буде благословенним твоє життя. Хай мати не намилується твоїми успіхами. Нехай ця земля розкриє в тобі найкращі здібності. Нехай вороги оминають твої шляхи.
Гуркотить і скрипить ескалатор метро…
Натужно й уїдливо виє сирена…
Тихо перешіптуються віття каштанів…
Дзвінко й переможно кричить немовля…
Пітьма перетворюється на світло…
- Раздел: Проза-2018
-
Автор: Роман Любарський
- Город: Кропивницький
Рекомендуйте хорошее произведение друзьям и следите за новостями в соц. сетях
опубликовано: 24-11-2017, 09:54
Новость отредактировал: Halabuda - 24-11-2017, 13:40
