Бархатный сезон
Я встретил женщину, чужую, незнакомую
Не мной любимую, не мной желанную
Сидевшую  на пристани  за столиком,
Смотревшую не в даль , но с пониманием.
Наверное,  желавшую  компании,
Для вечера, не так, уже и теплого
Отпивши  Шардене глоток с хрустального
Бокала, к губам нежно поднесенного.
Представившись, подсел я к ней за столиком
Не нарушая этикет и правила.
Неспешный разговор и вроде бы
В ее глазах, увидел понимание.
Сверкали звезды, сигаретный дым окутывал
Пьяня нас ароматом ранней осени.
Без слов смотрели, молча с упованием
На море, что накатывает волнами.
Назойливый бармен  подначивал
Официанта, на часы глядевшего,
Но время быстро проходящее
Для нас, казалось только вечностью.
Сполна испивши теплоту общения,
Без целей и какого либо замысла
Мы разошлись как старые знакомые,
Чтоб испытать все это вскоре заново.
Вот так, чужая, незнакомая
Не мной любимая, не мной желанная
Вдруг стала близкая и морем упоенная
Мечта моя родная, долгожданная.

                   Журба
Над Бугом рікою, цвіте черемшина
Сумна не весела під нею сидить
В жалобі схилившись ридає дівчина,
Що втратила милого, у якусь мить
Вона заголосить -да  так,  що здригнеться
Земля і почують усі матері,
Хто виростив сина - єдину опору,
Для захисту рідної неньки землі.
Соколику ясний, коханий мій друже
Як трапилось так, що у мирній наш час,
Потрапив ти в пастку сплановану кимось
На мирній ході, що тривала не раз.
Коли закликали нас всіх під знамена,
І лідери вели за гасла чужі
Ніхто не збагнув, чим це все обернеться,
А куля поставила крапку над і.
Тепер ти лежиш у холодній могилі
Знайшовши ту правду з якою пішов,
Та гасла змінились і з часом забули
Своїх патріотів,хто до влади прийшов.
Але  крик роздається ідуть відголоски
По всім закуткам від Карпат до степів,
Ніхто не забутий у пам’яті вічній 
Прийде ще наш час, та розплата за біль.
         
  Крик душі
Ріжуть душу мою,
Серце рвуть на шматки,
На паралелі та меридіани
Розділивши єдину красу,
Землю рідну мою відібрали.
Ту, що стелиться від степів,
Де високі козацькі кургани
Переходять в дубові гаї,
Та луги, що укриті квітками.
Далі гори - високі, стрункі,
Там  іще є земля за горами.
Все це наше багаття краси -
Україною зветься роками.
Ну а люди,  живуть там які:
Щирі, добрі,відверті, гостинні
Всі відчують ту біль на собі,
Від утрати якоїсь частини.
А ви чули?  Як Дніпро реве
Та клекоче вода що є сили.
Закликаючи всіх нас в перед
Захистить суверенність країни.
І повстануть. Карпатський гуцул
Об’єднавшись з братами з Донбасу.
На Говерлі, там хтось прокричить
Україна єдина! І буде це гаслом,
Для всіх українців, не байдужих  людей,
Хто всім серцем кохає свою батьківщину
Пригадавши дідів, що поклали життя
За єдину і мирну квітучу країну.

                  Донька
Люба крихітко – ти дитино моя.
Не найдеться у світі тих слів
Описати те щастя, та ті відчуття,
Як побачив уперше тебе, я – зомлів
Сльози радості котяться з ясних очей,
Сонце сяє в стократ яскравіш,
Не знайти на весь світ щасливіших людей ,
Що тримають тебе у обіймах своїх.
Ніжні дотики крихітних ручок твоїх
На собі відчуваю. Завмер.
Ти даруєш той рай, що живе у тобі
Про який я не знав до тепер.
Так зростай у любові, моє янголя,
Нехай доля лиха обминає тебе.
Буде завжди з тобою підтримка моя
Ти дитино моя – найдорожча за все.

                  Київ
Київ, Київ батько мій,
Чому стоїш такий похмурий.
Майдан гудить і хтось реве
Несамовито  на трибуні.
Де ті часи, коли ти цвів
І прославляв країни вроду.
Мій Київ, ти мій цареград,
Столиця  сильного народу.
Чому не чути колокольний дзвін,
І  хмари чорні над тобою.
Весь люд зневірився, послаб,
Нема  кому постать до бою.
Були часи, тремтіли вороги,
Князі  були від бога і від серця.
За землю рідну рвали на шматки,
Всіх  ворогів яким не йме ця.
Немало крові пролилось,
За красоту твою і славу,
А скільки люду полягло
За землю рідну і державу.
Що ж трапилось мій цареград
На спалах, бити ще не пізно.
Дивлюсь, втрачаємотебе,
А за тобою, всю Вітчизну.

      В полоні 
Чому, краса твоїх очей,
Немов волошки в чистім полі.
Взяла в полон моїх ночей,
Причарувавши на долоні.
Скрізь час дивлюсь, дівча мале,
Грайливо бавиться в садочку.
З роками розцвіла краса,
Яку плекала матір в дочці.
Краса, що має врятувати світ,
Відкривши очі небайдужим людям.
І я дивлюсь на вишень цвіт,
Під музику чужих прелюдій.
Втрачаю розум, сенс життя,
Ще раз поглянуть тобі в очі.
І потрапляю в небуття,
Де разом залишитись хочу.
Що трапилось в моїй душі,
В полоні чар моє сердечко.
Як би ж сказала, да мені,
А ти мовчиш немов лелека.
Як далі жити, чому страждати,
Збагнути поки що не в силах.
А розірвати цей зв’язок,
Між нами, зможе лиш могила.

   Слово
Першим було слово,
сказане після погляду.
Між випадковими перехожими,
що блукали в самотній байдужості.
Під холодним осіннім вечором -
не знаходячи де обігрітися.
Він був звичайним парубком,
Загубленим у своєму всесвіті.
Мріявшим про закоханість,
Та почуття до відвертості.
Знав би тоді, що зустрінеться
З нею, ось так серед вулиці
Вимовить з себе з силою -
Давайте будемо знайомитись.
Все це не мов як романтика
Кимось у книгах описана.
Далі як по сценарію розвиток у відносинах.
Він до безтями закоханий,
робить іі щасливою
Разом сидять та пригадують вечір коли познайомились
Серед холодного мороку
у лабіринті самотності
Слово з’єднало стосунками
Він обігрів іі поглядом.
             

• Раздел: Поэзия-2018

• Автор: Олег Ратников

• Город: Винница

  ---

  Рекомендуйте хорошее произведение друзьям и следите за новостями в соц. сетях
  
  опубликовано: 22-11-2017, 21:55