Вишивала мати синові сорочку,
І лягав стібочок рівно до стібка.
Тихо промовляла: «У житті, синочку,
Хай тебе боронить Господа рука.
Сильним будь, розумним, вправним, вірним, добрим,
Хай серденько щире не впускає зла.
За хвилину кожну завжди дякуй долі,
Помовчи – хай скажуть все твої діла.
Поважай родину, що тебе зростила,
Мамі й тату дякуй за усі труди.
Хай завжди не бракне і часу і сили:
Де б не був ти, сину, - завжди приїзди.
Полюби цю землю, де твоє коріння
Крізь віки і бурі проросло на дні.
Батьківщина в світі є одна-єдина,
Тож пишайся нею і цінуй її.
Не цурайся мови, знаної з колиски,
Бо вона твій ключик до усіх доріг.
У житті буває холодно і слизько,
Май терпіння й розум гідно йти по ним.
Ти добро і щирість бережи у серці,
Всім, хто потребує – прагни помогти.
Будь же справедливим і тобі озветься,
І вернеться згодом, що посіяв ти.»
Вишивала мати синові сорочку,
І лягав стібочок рівно до стібка.
Настанови мами виконай, синочку,
І щаслива буде доленька твоя.
Усі думки мої про тебе
Усі думки мої про тебе,
Коханий сину, дорогий.
Хай буде доля твоя щедра,
Щоб ти ні в чім не знав нужди.
Для тебе прихилю я небо,
Дістану ясную зорю,
Якби у тім була потреба…
Бо понад все тебе люблю!
Я розжену сумнії хмари,
Що закрили сонце стиха.
Я прийму долі всі удари,
Щоб в житті не знав ти лиха.
Я від дощу тебе сховаю,
Від грому, бурі захищу.
Я перешкоди всі здолаю,
Аби лиш буть з тобою тут.
Неначе ангел-хоронитель,
Буду завжди за спиною,
Щоб не вдалось тебе зломити
Ділу лихому і слову.
Навчу тебе життя урокам,
Застережу від помилок,
Щоб ти ішов лиш світлим кроком,
У серці ніс любов й добро.
Якби могла я, сину рідний,
Від напасті загородила.
Жаль, від всього заслонити
Забракне мені сили.
Та ти не бійсь, - завжди з тобою
Моя молитва і душа,
Любов моя рани загоїть.
Та виростать не поспішай.
Серце материнське
Серце материнське не знає спочинку, -
У переживаннях минають хвилини.
За дітей тривога душу роз’їдає:
Де вони? Що з ними? - все себе питає.
Птахою сизою серце мами б’ється -
Як же моїм дітям на світі живеться?
Чи вони здорові? Чи вони щасливі?
Материнське серце спроможне на диво.
Відчуває тонко найменшу похмурість,
Як над дитиною хмари затягнулись.
Всі відверне грози силою любові
Серце материнське, щоб були здорові.
Оберегом цінним служитиме дітям,
Щоб їх обминали життя лихоліття.
Завжди і у всьому серце материнське
Буде вірним другом, не лише в колисці.
До тих пір дітьми ще будемо ми з вами,
Поки в грудях тихо б’ється серце мами…
Матусю годі працювати
Матусю, годі працювати, облиште вже турботи всі.
Повиростали пташенята, злетіли у широкий світ.
Здається, наче нещодавно маленькі плакали в колисці.
І прибігали гоїть рани, і таємницями ділились.
Та час злетів, немов хвилина – вже дві красуні тішать око.
А мама все не зна спочинку, усе хвилюється за дочок.
Як їм живеться? Чи щасливі? Чи в донь нічого не болить?
Матусю, не хвилюйтесь сильно, хай серце Ваше не щемить.
Вже підросла у вас опора в цім не легкім такім житті.
То лиш здається, що ми кволі - від всього зможем захистить.
Дідусевий заповіт
Часто серед ночі сниться мені
Хатина біла, вся у квітах.
Де б не була, у якій стороні, -
Серцю мила рідна домівка.
Тут я в дитинстві топтала стежки,
Тут розцвіла ніжно юність.
Зараз лиш спогади линуть у сни, -
Хочеться так час повернути…
Бачу як зараз, - літечко щедре
Сипле дощем, немов із відра.
Понад лісом красуня-веселка
Щоби вмитись води набира.
Хмарка пішла. ДощИк закінчИвся.
Стало так тихо й свіжо навкруг.
Яблуні змоклі, наче цариці
В краплях роси сміЮчись цвітуть.
Мить ще одна, - й блаженну цю тишу
Різко обірве спів пташинИ.
Яблуні враз мрії облишать, -
Хай підождуть вони до зими.
Домівка моя, рідна, батьківська,
Після дощу - неначе нова.
Віконцями усміхається ніжно,
Гостинно обійми відкрива.
І я іду, лечу сюди на крилах,
Тут усе до болю дороге.
Стрічає мене дідусь мій сивий,
Обійма, як і колись, мене
Своїми мозолястими руками.
Ховає непрошену сльозу.
«Ти вернулась. Зачекалась мама.
Без тебе бабусі не до сну.
Так виросла, не по роках змужніла.
Гніздечко звила в чужім краю.
Нехай жодна не доведе сила
Проміняти домівку свою.
Це місце святе й навік дороге,
Більш ніде не знайдеш такого.
Тут поселивсь родовід із імен
Ще за прапрапрадіда твого.
Рідний куток шануй і бережи, -
Внукам нехай лишиться спомин.
Не забувай, де коріння ростки
Взяли початок роду людського.»
Промовив дідусь й одразу замовк,
Засміявся лиш загадково.
Я геть забула, що це тільки сон, -
Дідусь живе в світі другОму.
Дідусів сад
Вже вкотре бачу сон яснИй незвичний -
Маленька геть біжу я по траві.
Дідусів сад квітує біло-пишно,
Розбризкуючи трунки* медовІ.
У вбрАннях стоять яблуні казкових,
Мов наречені, що ідуть на бал.
Їм бджоли зізнаються у любові,
Й збирають пресолодкий той нектар.
У траві повним-повно різних квітів,
Що примостились зручно у тіньку.
Веселкою в саду палає літо,
Чи знайдеш іще де красу таку?
Стежиною, що біжить поміж дерев,
Помалу, спиняючись щомиті,
Дідусь мій з душею всміхненою йде, -
Своїх друзів зелених глядіти.
Цей сад весь виріс із дідусевих рук, -
Дерева плекав він як дитину.
Роками лікував смертельний недуг,
Не міг їх напризволяще кинуть.
Тяжко трудився день і ніч, старався,
Щоб дітям, внукам яблука були.
А сад усе міцнів і розростався,
Вже не боявсь ні бурі, ні зими.
Любив дідусь із садом гомоніти.
Бува присяде тихо в холодочку
І все розповідає підопічним
Про сина і про красуню дочку.
Спливли літа. Вже бігають онуки,
Маленькі дідові помічники.
Росте, цвіте садок - незмінний спутник,
Молодості нагадує роки.
...Вже кілька літ як дідуся не стало.
І вкотре завітала в сад весна, -
Дерева розпустились, забуяли.
Квітує сад - господаря нема…
* трунок – сильний п’янкий запах
Ніколи не здавайся
Ніколи не здавайся. Як би не було важко.
Господь же не даремно випробування шле.
Урок в ударах долі побачить лиш уважний,
І тільки той, хто мудрий, засвоїть головне.
Ніколи не здавайся. Не нарікай на долю,
Бо плач і голосіння, - не вихід із проблем.
В своїх гріхах покайся, звільнися ти від болю,
Й продовжуй крокувати упевнено вперед.
Ніколи не здавайся. Не опускай обличчя.
Й не бійся своє серце відкрить для доброти.
Хай щоб в житті не сталось, ти знай що ти – Людина, -
Неси в собі озерце любові у світи.
Ніколи не здавайся і не впадай у відчай, -
Бо у житті, насправді, нема глухих кутів.
Гони зневіру далі, бо смуток той не вічний, -
Настане час для свята на вулиці твоїй.
Ніколи не здавайся. Із душі викинь злобу.
Продовжуй щиро вірить - прийдуть миті ясні.
Щодня ти посміхайся старому і малому.
Не забувай, що цукор завжди лежить на дні.
- Раздел: Поэзия-2018
-
Автор: Руслана Ставнічук
- Город: Деражня
Рекомендуйте хорошее произведение друзьям и следите за новостями в соц. сетях
опубликовано: 16-11-2017, 23:27
