духовна:
Якби ж то...
В далеких світанках згубитися хочу
та знаю - до них вже нема вороття.

Якби ж то спочатку, у мріях дівочих,
мені малювати своє майбуття.

Якби ж то могла я розпрямити крила,
пірнути у простір малинових мрій,
то, може, спочатку -
я б Богу служила,
і Він освятив би, шлях пройдений мій.

Вдячна Господу.
Я вдячна, Господи, тобі
за неба далі голубі,
за цвіт бузкового світанку,
що ти несеш мені щоранку.
За білий світ, що сипить роси
і за беріз довгезні коси,
за міць кремезних крон дубів,
я вдячна, Господи, тобі.
За мамин двір і цвіт калини,
низеньку лавку, що під тином,
за вільний степ і чисту воду,
за молоду дівочу вроду,
за дощ, за вітер і траву
й за те, що мрію і живу...

Про душу.
Життя нас робить твердим камінцем,
який від сліз і від дощу не кисне.
Але душа, тоненьким промінцем,
як той метелик, пурхає навмисно.

В квітках пасеться, роси п'є в полях,
збирає мед, сміється до незмоги.
Твій камінець прийме свята земля,
душа ж твоя - повернеться до Бога.

Душа и тело.
Душа не бывает толстой,
Безрукой, хромой, безглазой.
Она не бывает голодной,
Нечесаной или заразной.
Душа-это вовсе не тело,
Душа-это что то другое.
Ей, вдруг, полетать захотелось,
Мечтать и узнать неземное.
Кормить ее кашей не надо,
Она ест другую еду,
Вдруг, вспыхнет и будет рада,
Увидев на небе звезду.
Услышав дыхание ветра,
Он шепчет траве, что растет,
Наполнится счастьем и где-то,
Прекрасным цветком расцветет.
Манящим, волнующим светом,
Живет в каждом теле душа,
И тело пусть помнит об этом
Лишь вместе их жизнь хороша.

Благаю.
Відпрацюю. Дай, Боже, душі
трохи віри й надії, благаю.
Серед поля стою на межі,
в який бік мені йти, я не знаю.

Може бігти вже треба?...Сурма
прозвучала аж тричі, я чула.
Тільки спокою досі нема,
в круговерті про нього забула.

Повсякдення життєвих тривог...
Так втомилась тягнути кайдани.
Досі тут я писала пролог,
та вже скоро розв'язка настане.

антивоєнна:

Миру-мир!!!
Не вгамуєш душу, не вгамуєш серце,
коли опанує срібних сліз відерце.
Розіл'ються сльози, стануть колючками,
побіжать по світу злими їжачками.
Хай нас Бог боронить, радість шле по світу,
щоб квіток барвистих-ніде було діти.
Щоб сміялись всюди і раділи люди.
Миру-МИР у світі!!! Нехай так і буде!

сім'я:
Моїм батькам присвячую.
Люблю свій край, де поле колоситься,
де в синє небо кличуть журавлі...
Край поля маки в золотій пшениці,
як маяки жевріють на землі.
Мені до вас так хочеться душею,
немов в дитинстві, ніжно пригорнусь,
покличу:"Мамо!!!", буду поруч з нею,
"До тебе, рідна, скоро повернусь."
Думки мої з тобою повсякденно,
і очі карі бачу я твої,
Я знаю, мамо, думаєш про мене,
сумуєш з татом і рахуєш дні...
Присяду поруч, візьму ваші руки,
таке тепло відчую з них іде.
Мої рідненькі, вибачте розлуки,
хай в нашій хаті затишок буде.
Так все життя вмістилось на долоні,
і очі сяють радісні такі,
зустрілись вдома посивілі скроні,
серця в обіймах стукають палкі.

Душа кохає.
Розквітають яблуні в долині,
як перлинки сяють срібні роси.
Я рожевий цвіт вплету дівчині,
нареченій, любій в русі коси.

Пахне сад, росте у серці ласка,
і стоїть долина у хустині.
Навкруги весна, неначе казка,
до любові йду я по стежині.

Хай сміється радісно дівчина,
бо несу для неї подарунок.
Дуже скоро вже її зустріну,
на моїх вустах - палкий цілунок.

Заспівало небо голубе:
"В світі більш таких ніде немає,
не віддам нікому я тебе,
бо моя душа твою кохає."

Червоніють яблука в саду,
я тримаю міцно твої руки.
В кошик стиглі яблука кладуть
наші діти і малі онуки.

Люблю.
Шовкові трави вистелю під ноги,
нас вкриє неба зоряна блакить.
І подарують самоцвітом боги,
солодкого кохання ніжну мить.

Збираю з губ і з тіла срібні роси,
в палких обіймах млію, в них тону.
Вплітаю самоцвіти собі в коси
і вірю, і не вірю в дивину.

Очей твоїх озера, топлять ночі.
Ти келих мій, гірського кришталю.
Я п'ю тебе й ще більше пити хочу.
Як вперше, як у юності люблю...

Доле моя доле...
Піду в поле сонце зустрічати,
де мене колись водила мати,
назбираю квітів цілий кошик,
очі мами дивляться з волошок.

Привітаю чемно гай зелений,
там сміється вербонька до мене,
де спіткали зустрічі й розлуки -
тягнуть клени слідом свої руки.

Де любистки в росах, пахне м'ята -
в тих перлинах бачу очі тата.
Яблука червоні і калина
достигають щедро біля тину.

Їх матуся молода садила,
виросла калина- зародила.
Я калину вишиваю гладдю
і очима сиву маму гладю.

Де ходили ноги мої босі
там стежки протоптані і досі.
Дістаю відро води з криниці,
припадаю,щоб її напиться.

П'ю ту воду, наче свою долю,
як цілющі ліки від суму і болю,
а коли вже досхочу нап'юся,
в пояс низько хаті поклонюся.

Калина-мамина любов.
Літні ночі
в батьковім саду,
де дитинство
вкрилося роками,
по стежках
омріяних іду,
в край далекий
лину я думками.
Горобина червоніє
знов,
буде осінь верби колисати,
кущ калини-
мамина любов,
достигає щедро біля хати.
Ліс грибами
манить восени,
жовте листя
стелиться під ноги.
Не вернути роки,
де ж вони?
За місток гайнули
край дороги...
Подих вітру,
залюбки,прийму,
сподівання здійсняться
й надії,
я свою родину
обійму,
і душа схвильовано
зрадіє...

Вдова.
Барвінкові очі дивились у душу,
вишневі цілунки гарячі, п'янкі...
І згадку, коханий, я вкотре ворушу
та сльози ковтаю солоно-гіркі.

Чому, моя доле, ти враз посивіла?
Чому в моє серце забила кілок?
Хіба вдову долю я в Бога просила,
хіба наробила грішних помилок?..

Барвінкові очі у сина малого
і посмішка світла, як в тата була.
Тебе, мій коханий, любила одного,
тобі свою душу навік віддала.

На радість і втіху, рости міцним, сину,
ім'я своє й наше нічим не ганьби,
за рідну країну твій тато загинув
і ти Україну, як батько люби.

Онукам.
Вишневі сади
розпалили багаття,
рубцями стежок
розділились лани.
Край ставу ряска
і жовтіє латаття,
зозуля кує,
вітер крутить млини.
В ранковім саду
я вишень назбираю,
вареників зліплю,
як бабця моя,
запрошу родину,
пісень заспіваю,
бо бабцею стала
тепер уже я.
Зростайте щасливі,
онуки і діти,
в житті вашім буде
багато казок,
на вас задивляючись,
буду радіти,
і в серці, як в травні,
розквітне бузок.

гуманістичні цінності:

Про рідну землю.

Люблю свій край,
люблю свою країну,
старенький дім,
де виросли батьки.
Нехай хизуються,
слівце кидають в спину...
Про рідну землю
пишу залюбки.
Де б ти не був,
повернешся додому
і низько, низько,
друже, поклонись
землі своїй
і не віддай нікому:
святу сльозину,
роси краплину
і шмат землі,
де босі ноги
бігали колись.

Зорі-лілеї.
Зацілована сонцем земля,
де рожева цвіте конюшина,
де безкраї родючі поля,
соковита зелена пашнина.

Вгамувавши нічну каламуть,
вітер стих, колисає алеї,
зорі впали у став і цвітуть,
на воді, наче жовті лілеї.

Осіння ніч.
Накинула на плечі прохолоду,
присіла ніч на розі край села
і батиком малює непогоду
та полум'я - багрянець розвела.

Смарагди всі у торбу позсипала,
сховала до наспупної весни,
тополю роздягнула і опалом
нічні пофарбувала диво-сни.

Сумує ніч, бо місяця не видно,
він з горобини п'є терпке вино,
самотній ночі холодно і кривдно,
вона його чекає так давно...

Все святе на землі.
В чебрецях заблукаю до ранку,
погляд зір мені стелить дорогу.
Із серпанку вдягну вишиванку,
сипить ніч перламутри під ноги.

Якнайдовше залишитись хочу
і гармонію цю не порушу...
В травах лине мелодія ночі,
Оксамит пестить серце і душу.

Все святе на землі і на небі,
янголята співають ночами.
Тільки душам почути їх треба,
сам Господь сіє святість між нами.

Серце суму не хоче.
Кличе осінь стежиною в гай,
золотаві діброви шепочуть...
День ховається за небокрай,
і літа мої плинуть дівочі.
Вже лелека з журбою летить,
до весни дім залишив на даху,
глід червоним на сонці горить,
яке котиться швидко на захід.
Осінь, осінь-журлива пора,
але серце, ще суму не хоче,
на чолі сивина давно гра,
а душа моя й досі дівоча...

Минають дні...
Минають дні, життя минає,
і тихо листя опадає,
і журавлі у небі б'ють ключами.
Дороги сиві і сумні,
чомусь Господь послав мені,
а я в думках малям біжу до мами.

Моя старенька, сум в очах,
твоє вже виросло дівча
і так далеко долю свою має.
І кожний день, і кожну мить,
у мене серденько болить,
в думках своїх матусю обіймаю.

Тихенько стукаю в вікно,
багато років вже давно
віконечко ніхто не відчиняє.
Не вийде мати на поріг
і не спече сім'ї пиріг,
матусі в цьому домі не буває.

У вікнах світло ще горить.
хоча б на день, хоча б на мить,
спішіть батьків своїх поцілувати.
До нас в життя вже осінь йде,
і лист осінній опаде,
і найдорожче треба віддавати.

Про Снігового.
Дивились очі-дві вуглини,
ніс з моркви, губи з буряка.
На голові макітра з глини,
а шубка сніжна, і пухка.

Дивак маленький посміхався,
до себе кликав дітвору.
Сніжинками він, щойно, грався
в свою веселу, дивну гру.

Йому не страшно на морозі,
рожеві щічки аж горять...
Так і побіг би по дорозі,
та ніжки вкопані стоять.

"Не тітка-голод"-кажуть люди,
скрізь чути гомін:"Ців!та ців!"
І зграйка пурхнула на груди.
бо морква вабить горобців.

До Снігового йшла малеча,
круг нього разом стала в коло.
Він їм по своєму лепече,
Радіє і виводить соло.

• Раздел: Поэзия-2018

• Автор: Ирина Евдокимова

• Город: Запорожье

  ---

  Рекомендуйте хорошее произведение друзьям и следите за новостями в соц. сетях
  
  опубликовано: 12-11-2017, 16:10