ПРО ЛЮБОВ
Мій тато завжди був чоловік-красень:
Високий, статний, оксамитоголосий...
І навіть якщо, бува, не поголиться вчасно,
Це зовсім не вадить його яскравому образу.
Уяви собі це: блондин з голубими очима
Ходить козирем, не знає, почім ківш лиха;
Забеспечити - то святе, вже далі самі, а
Ми й справді знали, коли чий на сцену вихід.
Та ось біда відчинила навстіж ворота,
Голубкою мама злетіла у небо синє.
І стало складним усе, що здавалось прОстим.
І тато насправді був не таким вже й сильним:
Дививсь очима дитини, що ледь не плаче,
Кліпав, не розуміючи, хто він і де...
Нізвідки тоді взялася у мене вдача
Всі обряди виконати у поховальний день.
Той біль не розчинивсь в сльозах надмогильних,
Та показав наочно страшенну прірву,
Наскільки на її - тендітних - і його - сильних -
Розподілялвсь ноша нерівномірно.
Судження мої змінились, як в полі вітер,
Бо тато під мантією спину тримав прямо
Не тому, що король (і має державу й скіпетр),
А тому, що його над усе любила моя мама...
ДІАЛОГ У ШПИТАЛІ
- Зрозумій, моя мила дівчинко, це війна...
А вона затуляє очі, та сну нема,
А вона відкриває очі і бачить смерть,
Що земну під шпиталем їхнім хитає твердь.
А вона віднедавна плутає ніч і день,
Бо немає вночі кохання, а вдень пісень.
Людям бачити вічність личить лише здаля...
- А чому не б'ється під серцем моє маля?
Панотець, скажіть, це біда моя чи вина?
- Це війна, моя райська квіточко, це війна...
- Замість серця в мені чорніє тепер діра!
- Ти гори, монатирська свічечко, не згоряй!
Він наспівував напівпошепки їй пісні,
А вона тихенько відходила уві сні.
Не у ті потрапляв він ноти - як для співця.
Не в молитві плечі здригалися в панотця...
Він узяв молитовник, сльози з обличчя стер
І пішов до важкопоранених... волонтер...
ДОНЕЧЧИНА
Тут вирвані з серцем
чиїсь родинні гніздечка,
хатини без капелюхів,
сліпі й криві...
Тут щедра сльоза дитяча
й купа стареча...
І вже невідомо,
хто тут чужий, хто свій.
Тут правлять месу зло,
біда і розпука.
Напівживі молять Бога
про мир щодня.
І правда, роздерта навпіл,
квилить, як сука,
в якої злі люди
забрали сліпих щенят.
***
Вітер - так собі проповідник,
Міняє паству, як рукавички.
А вони чекають - на Півночі й Півдні -
Сосни, липи, берізки, вербички...
Слухають, закривши очі, його есеї
Про райські хащі, життя без печалі.
Навіть медитують разом з сенсеєм,
Він вводить їх в транс і летить собі далі.
Бачили таке? Бува, й вітру немає,
А вони ледь хитаються, стрункі, красиві.
Мабуть, снять про прекрасні оті Гаваї.
Наче ж так називає він рай беззимний?
Навіщо ж ти, Вітер, задурив їм верхівки,
Посіяв мрій зерня у благодатну землю?
Тепер не влаштовує їх власна домівка,
Подавай на блюдечку чудеса чужоземні...
А в самих не те що крила відсутні,
Навіть ніг нема - іти помаленьку.
Віра твоя, Вітер, для них незабутня,
Але ж примарна, як воля для полонених.
А Вітер виє, танцює, сміється, крехче,
Здіймається вище й вище, у самий вирій,
Крутиться, сердиться і нарешті стає... смерчем.
І я розумію, що нічого не знаю про мрії...
ВИНОГРАД
Виноградні грона стиглі
Ледве втримує рука.
Вже не мій, козаче милий,
Тож і не дивись отак, -
Наче гудзики лічити
Цікавіше, ніж зірки,
Наче в пелени сповиту
Душу звільниш залюбки.
Знаю, знаю: ти - безхатник
З кредо "сміти і могти".
Пам'ять шкіри маю в спадок,
Пам'ять пальців маєш ти.
Хай була б вона коротша,
Та повзе, немов змія.
По собі лишає корчі
Клята заповідь твоя.
Мчиться колесо Сансари
Перехрестям спільних драм:
Пахощі колишні й барви,
Ті самі безодня й храм.
Знов три крапки ставлять кроки,
І загадувать не варт.
Та який же він солодкий
Виноград твій, виноград...
***
Ця нитка поміж нас така
Міцна і щира, мов обійми.
Хоча невидима й тонка,
Та лишенько, коли обірвем,
Бо з тиші вже вона зрина,
Нап'ята й гостра, наче бритва.
Отак і виникла струна,
І пісня склалася й молитва...
Не відаю, у чому річ,
Чому без страху і упину
Ми ідемо урізнобіч
Спина до спИни.
Я зупинюсь за мить, за крок,
Бо краще вже нехай лунає
Сумна мелодія, де Бог,
Аніж весела, де немає,
Де замість прани - гар і смог,
А замість тиші - гвалт і морок.
Але й для болю є свій строк,
І пам'ять зупиняє оберт.
І ти, мов казка наяву,
Як звук співаючої чаші,
В мені - допоки я живу -
Завжди звучатимеш без фальші.
ДОЩ
Комусь цей дощ - сумний штрих-код вікна,
Для когось це зіпсована гулянка,
А він іде, і жде його вона -
Земля, ця найвродливіша коханка.
І він іде, до неї йде, а ми
Лиш свідки їхніх пристрасних побачень,
В яких і шепіт, й блискавки, й громи, -
Є все, окрім байдужості. А значить,
Час вимкнути набридливий блютуз
І слухати земні глибинні ритми,
Які єднають пісню і молитву, -
Оце і є осінній мокрий блюз...
-
Автор: Инесса Доленник
- Город: м. Кривий Ріг
Рекомендуйте хорошее произведение друзьям и следите за новостями в соц. сетях
опубликовано: 13-10-2017, 22:27
