***
А хто те знає, що то є душа..
Вогонь вона, чи шепіт хвиль прибрежних?
Чи та молитва, що Господь лишав,
Чи вітру дотик зорь необережний?
Чи півпорожньо там, чи – напіввщерть?
Торнадо в ній, чи твій богемний спокій?
Чи розтрощить усе нашкереберть,
Чи подарує світ тобі широкий...
Чи – білий крок зробив її пішак,
Чи чорною здалася королева?
Ти із лаштунків чисто-кришталевих
Щось може й бачив, та зробив не так?
А хто те знає, що то є душа..
Чи порятунок твій, чи крик німий?
Чи цілий світ, невидимий тонкий,
Чи вічний бій над прірвою ножа?
А хто те знає, що то є душа..
Ліхтарник
Він був ліхтарник... тихий, непримітний...
У чім душа тримається в житті!
Та з рук його палахкотіло світло –
Й надвечір оживляло ліхтарі!
Щовечора (така його робота)
Черкнувши сірником об черевик,
Коли все місто поринало у дрімоту,
Творив свічадо, тихий чарівник!
Він жив одинаком, така вже доля,
Ні матері, ні батька, ні сім?і...
Та відступала десь кудись сваволя,
Коли він світло дарував землі.
Десь поруч біснувалась мряка,
Кривився морок втомлений вгорі,
А місто – тихо, затишно і м?яко
Щовечора вітали ліхтарі!
«Бездарний карлик, ледар і нікчема! –
З усіх усюд «віддячував» сусід.
Життя своє так марнувать даремно!
Замислитись тобі вже час як слід!»
А він не думав... освітивши місто,
Спускався по драбинці й без образ
Вдивлявся в небо... де свята Пречиста
Зірками обдаровувала нас.
Й ніхто не помічав, ні він, ні люди,
(Господь сховав цю таїну з очей)
Коли скликав він світло звідусюди,
Щоразу меншав чоловічок цей!
І лише друг (душа своя довічно!)
«Ну як так можна! – раз сказав йому, –
Адже тобі не жити, друже, вічно!»
Всміхався тільки – світлом у пітьму!
Своїм життям звичайним місто грало,
Поет і кухар, мер, міський дзвонар....
Хто світло ніс – вони не помічали!
Помітили, коли його не стало...
Бо разом з ним заснув його ліхтар....
Ти забув зачинити ноти...
Ти забув зачинити двері..
Просто, вийшов... «пока!»... всміхнувся..
«Повернусь, ти чекай на мене!» –
Вийшов... і ніби світ зітнувся!
Й ніби сонце уже не світить!
Й ніби зорі не ті сьогодні!
Ти забув зачинити вітер...
Все поринуло у безодні....
Й від початку й до скону світу
Нас шмагають вітри щосили
Мерзне в серці спекотне літо,
І карбує нові могили.
Всесвіт поглядом у долонях
Ти прикрив від вогню й розбрату.
Посивіло на темних скронях
Твоє небо... за втратою – втрата.
Не забув... не зламалась пісня!
А ти вижив, щоб далі жити!
Тільки музику «До» і «Після»
Став по-своєму ти розуміти.
Нескінчена до болю битва
Розділила на «За» і «Проти».
А мелодія – то молитва!
Ти забув зачинити ноти...
Ні... не стримував їх польоту!
Скринька Пандори
І знову – бій!... і знову – біль...
Бійці, санбати і руїни...
Вогонь! іще... і знов – вогонь!
І все змішалося в цій прірві
На кінчиках твоїх долонь!
Безсонні ночі. Дні пророчі.
Гармати... Втрати... Автомати...
Я б – світ-за-очі, та не хочу –
У цій війні вже стільки втратив!
І кожен бій... це знову – біль!
...В шовках дрімають командори...
Прокиньсь, не сни! Хоч зазирни,
Що там, у скриньці тій Пандори!1
Адже тут гинуть – гинуть діти,
Які не встигли ще й кохати!
Та треба ж щось уже зробити,
Щоб цій геєні раду дати!
І знову – бій!... – спина до спини,
– Тримайсь, мій брате, я прикрию!
Чому ж мовчиш ти, побратиме? –
Кричу у пеклі цім щосили!
...А він... заснув... лиш наостанок
Прошепотів якось непевно:
– Не дотягнув... дивись – світанок!
Пробач... що смерть така... даремна...
І... усміхнувсь, немов дитина...
– Ні! Друже, ми ж удвох з тобою!
А він – тремтить чомусь невпинно
У цій смертельній пісні бою!
Ні... це тремтять... мої... коліна...
А він – вже там, над головою,
Летить у царство всіх нетлінних
Й мене – не кличе за собою!!!
– Пробач... не встигну поховати...
Очі стулив, лишаю в лузі...
Ех... краще б згинуть від гармати,
Аніж в бою втрачати друзів!
І знову – бій... і знову – біль!
Четвертий рік горить земля
І стогне... між вогнених хвиль,
Розтерзана душа моя!
Розчахнуті довіра й доля!
Але, живі, живі вітрила!
У полум?ї – міцніє воля,
У єдності – гартуєм силу!
...Ми все здолаємо, я вірю!
На перехресті миру й болю
Цю скриньку хижої «Пандори»,
Ми замуруємо – ЛЮБОВ?Ю!
У серці ще живе надія,
Я... – той... хто... вижив у цім бо?ю!
__________________________________
1 За міфом, Зевс пустив на Землю дівчину
Пандору зі скринькою, яку наказав не
відкривати. В міфології скринька має
назву «ящик Пандори», який дівчина, не
послухавшись, відкрила. Звідти на Землю
вирвалися всі біди, хвороби, страхи і
ненависть, а на дні, за велінням Зевса,
залишилася тільки надія.
А ви – давно зiркам дивились в вiчi?
Сторiччя креативу i прогресу,
Сторiччя вiйн масштабiв надзвичайних,
І так прискоренi життя процеси,
Біжим... летим... а жити – не встигаєм.
Людина неспроможна жити двiчi,
I двiчi народитись неспроможна,
А ви давно – зiркам дивились в вiчi?
А сонця схід давно вітали кожен?
А ви давно – босонiж в срiбних росах
Блукали, закохавшись донестями?
А чи давно – вербовi, ніжні, коси
До вуст своїх бентежно пригортали?
А соловейка пiснею в свiтаннi,
Коли ви тішили свої бажання?
Й, долаючи всi надможливi гранi,
Освiдчувались гаряче в коханні?
..Доводиться стискати автомати,
Й комусь кріпити грошові папери,
Один на одного наводячи гармати,
І один одному слабкi псуючи нерви.
У кiберпросторi надовго поселились,
Доводячи життєві теореми,
У кабiнетах стійко засидiлись,
Вивчаючи слизькі шляхи системи.. .
А ви – давно...? – Та щось не пам'ятаю...
Життя ж – бiжить i не вертає цвiтом,
І... щось важливе в вирi цiм зникає,
Й миттєво якось виростають дiти...
А ви – давно...? Вирiшуйте, зважайте,
Якi шляхи iзнову обирати.
Давайте ж, просто – світ оцей любити!
I Україну збережем, давайте!
Доторкнутись до сонця...
А Сузір?ями – небо засіяне...
Ми ж – згубили у Вічність зірки ...
А життя – іще поле не міряне...
Ще по ньому ітимуть рядки...
Хто в тім винен – порою осінньою
Знов розходяться наші шляхи,
А весною – вертаються з вирію
Та не всі, ой не всі вже птахи...
Бредемо льодовими пустелями,
Кожен камінь свій вправно несе...
Мерзнемо під морозними скелями –
Наближаємось ближче усе!...
Як же прагне ще серце зігрітися!
Але, ранять оті шпичаки,
Що вже встигли надійно прижитися...
Ї... жа... ки...
Що ж з тобою ми віримо в сон цей?
Що дали нам криві дзеркала?!
Та... душа... –
доторкнулась до сонця...
І, згоріла, напевне...
Дотла.
Стежечка в дитинство
Мов перлинки в коштовне намисто,
Рiднi люди.., життя ж – мов рiка...
Стежка та, що бiжить у дитинство,
Так i манить, до себе гука.
Бо назавжди десь там залишилось
Безтурботне мрiйливе дiвча,
Найдорожче у свiтi здійснилось:
Там матуся мене зустрiча.
I, долоньками сонце озветься,
Й променисті зігріють зайцi...
Заспіває струна в моїм серцi -
Як люблю я хвилини оцi !
Запашного заваримо чаю
Й гомонiтимемо до зорi.
Все на свiтi з тобою згадаю –
В незабутній цій, нашій, порі.
Поцiлую i знов пригорнуся,
I молитву почую твою...
Моя добра, єдина матуся,
Як же я тебе, рiдна, люблю!
...У життi нам так мало потрiбно,
I казкових не треба вершин.
Все складу я до нiг твоiх, рiдна,-
Тiльки довше, матусю, живи!
***
А скiльки коштує сльоза?
А дружба... а святе причастя?
Промiння... вранiшня роса?
Миттєвий сум... хвилина щастя?
А перший крок? а перший снiг?
твоя життєва правди сiль?
Мiй полиновий оберiг,
Чекання радiсть, зради бiль?
I як же цю пiзнати суть?
Питання чистого джерельця.
Життя моє, ти просто – Будь!
І Господа пусти до серця.
Сонет
Ти не пускай мене до серця, не пускай,
І не турбуй ти вогнища палітру!
І не давай свободи, не давай!
Бо жагучіше ж полум'я від вітру!
Не дай поринути в твоїх очах...
Не дай в цій синяві палкій згубитись.
До тебе йду по сонячних ключах
І вже ніяк не можу зупинитись.
Храни тебе, Господь, від зла й вогню.
Тебе до щему так давно чекаю..
В очах цвіте барвінком «я люблю»
А серце шепче стиха: «я... кохаю...»
Ти не пускай мене до серця, не пускай!
А серце шепче стиха: «я... кохаю...»
Не залишай мене, Господь!
У кожного із нас своє буття,
Падіння й злети, клятви, заповіти...
А він воскрес і стверджує життя,
І правда з ним свята летить по світу!
Десь поруч тішиться одвічне зло,
За щирістю маскуючись уміло,
Та таємниче янгола крило
Завжди боронить нас, дітей несмілих!
Не залишай мене, Господь,
В хвилини суму, смути й горя,
Коли щасливо світять зорі,
Не залишай мене, Господь!
А ти прости мене, Господь,
Якщо спіткнусь об серце й душу,
Якщо свої думки я зрушу,
А ти прости мене, Господь!
Ти зупини мене, Господь,
Не дай поринути в величність,
А час прийде піти у вічність –
Не залишай мене, Господь...
...А в світі йде одвічна боротьба
Пітьми і світла, грішного й святого.
Добра і кривди, вільного й раба,
Та вірю, переможе Боже Слово!
А він воскрес і стверджує життя,
І правда з ним свята летить по світу!
Й міцнішають слабкі серцебиття,
І сили надає вітрилам вітер!
Буяють у весільному вбранні
Сади, і усміхнулась Божа мати,
Мій Господи, як хо?роше мені
В ці надзвичайні пахощі пірнати!
Ця незбагнена, неземна краса
У душу, мов весняна пташка лине!
Ви збережіть, господні небеса,
Мою, найкращу в світі цім, країну!
©Тетяна Прозорова
- Раздел: Поэзия-2018
-
Автор: Татьяна Прозорова
- Город: Кривой Рог
Рекомендуйте хорошее произведение друзьям и следите за новостями в соц. сетях
опубликовано: 30-10-2017, 23:21
