Скосив надію. Їй бракує світу.
Черствіє запах, той що серце в пил
Він стер.
Та може сльози я з твого обличчя витру.
Нехай всі відтечуть і стане легше на Душі.
Вона так жде твоєї ласки.
І попіл той, що взявся кіркою, лиши.
Не може він сховати маски.
Свої страждання зараз відпусти!
Та не годуй їх силою презирства.
Себе так легко з’їсти, віднести
Лишитися Душі дитинства.
Я чую сил твоїх міцних страждань.
Вони скували легкість ніжних м’язів.
Не варто. Годі всіх терзань.
Від холоду сердець не падають морози!
Так поряд тяжко бути з тим,
Хто силою та міццю володіє.
Якщо та сила вся спрямована на твір,
Який від подиху творця лиш крижаніє.
Я небайдужий весь для тебе. Ні.
Мої страждання дружбою взяла
Твоя печаль мене за руку вЕде.
Де Божа ласка, що з небес зійшла!
Коли мене з тобою друг для друга знАйде?
Я також знаю ніжністю повна ти, як роса.
Текучістю своєю та блищинкою жевріє.
Душа плакуча твоя, мов дівчинка боса.
В покинутих стінах одна там сиротіє.
Ти не одна на світі. Так не думай. Ні!
В моїх думках і спогадах весь світ мій полон.
Чому б одразу все не відпустити, як вві сні.
Щоб вщент розбити черствий кокон.
***
З міцною Любов’ю до матері.
М. Номеровский
Рекомендуйте хорошее произведение друзьям и следите за новостями в соц. сетях
опубликовано: 28-11-2016, 00:12
