Звезда Рождества » Духовные эссе, рождественские рассказы » Мій синьоокий Янгол

Мій синьоокий Янгол

Мій синьоокий Янгол

Я обожнюю Янголів. Сама не знаю чому, але я завжди їх шукаю. Скрізь. Може тому, що їх так не вистача поруч, у реальному житті. Вони манять мій погляд незалежно від того чи то шитво-вишивання, чи бавовняна Лялька-примітив у вишуканій сукенці з крильцями, чи зухвала ялинкова прикраса. Вони всі видаються такими тендітно-беззахисними. І випромінюють ніжність і таїну… А ті крильця! Як у метелика. Ламкі й крихкі. Як душа… Янголів насправді так мало - майже не існує…
Але я вперто знов і знов перед Різдвом мандрую від ятки до ятки з одним бажанням – віднайти нарешті свого Янгола-охоронця і загадати йому найпотаємніше бажання, яке я сама ну ніяк не в змозі здійснити, хоч і звикла покладатися лише на себе.
- А Янголи у вас є? А бувають? Ні? Вибачте…
- А Янголи…? Ні! Дякую! Кулька не потрібна… І мавпочки не хочу!
- А… Вибачте… Вже бачу, що нема. Знов нема…
Якось ті комерсанти дивно на мене поглядають – може, перука знов набік зсунулася…
- Янголе! Де ж ти є! Невже не чуєш, як ти мені потрібен!
Ой! Що це? Ні, не може бути! Такого просто не може бути! Нарешті! Серед блискіток новорічної мішанини я вгледіла сріблясте різьблене крильце. І синій полиск очей сколихнув щось радісно-дитяче на денці підсвідомості. Саме синій! А ще задерикувата усмішка у куточках тих омріяних очей. Озирнувшись, чи не вишикувалась за мною черга, я дістала похапцем декілька зім’ятих гривень. Він же один на полиці. Його й не купив досі ніхто, може, тому, що прикидали зверху дощиком.
- Ходи до мене!
І ось воно – омріяне щастя! Радісно притисла згорток до грудей. Йому ж мабуть холодно! Он як зимно надворі – ще й хуга зчиняється. Куди ж його подіти? У кишеню? У сумку? А як задихнеться?
- Ось так! Вистроми носика – та не вистрибни випадково, бо затопчуть.
Я неспішно крокую додому. А чого поспішати – він зі мною. Мій… Мій хто? Полонений? Друг? Хто? Щось не сходиться… Ось, ми й удома.
- Агов! Ти як там? Не змерз?
З долоні на мене сумно зорило те, що залишилось від Янгола – його відбиток, що огортав смутком. Крильця якось жалюгідно обвисли вниз – невже то я така необережна. Може зламала, доки несла?
- Тобі боляче? Вибач!
Мовчав… А очі вже не випромінювали синь. Вони стали якимись свинцевими. У них відбивалися біль, жах, безпорадність. Ой, лишенько! Що ж це я наробила? Хотіла привласнити собі те, що належить усім! Усьому Світу! Я мигцем випурхнула на верхній поверх будинку, розчинила вікно, простягла долоню. Вагалася лише мить.
- Може це тобі допоможе – ось порив вітру якраз.
Я заплющила очі. Інтуітивно відчувала, що нам (простим смертним) не годиться всюди сунути свого довгого носа. Але все ж цікавість взяла гору. Те, що я побачила приємно вразило. Янгол не став стрімко падати вниз, а затріпотів крильцями й легко почав підніматися догори у сніговій завірюсі. І… Чи то мені здалося, чи на прощання махнув привітно. Мабуть, то подяка за те, що встигла-таки відірвати абсурдний цінник з Янгола. Бо то нонсенс! То абсурд! Та, й заважав би летіти. Вони-ж-бо завжди заважають. Навіть жити – не те, що мандрувати у Всесвіті. Згадалося своє… Я однією рукою втерла сльозу з очей, а іншою махнула на прощання.
- Лети! Бувай здоров! А бажання! Як же так! Я ж не встигла! Навіть забула – така прикрість.
Ледь не захлинулася з відчаю й розпуки. Отак завжди! Чого ж я така не…? Навіть слово не підберу. Незібрана. Неуважна. Місіс Хаос якась. А втім… Нехай собі летить! Хіба я одна на Світі самотня з найпотаємнішим бажанням? Нас таких багато. На жаль! Що ж, лети, мій синьоокий Янголе. Нехай щастить!
«Дурненька…», - раптом почула я голос, що нагадував срібний передзвін.
- Я слухаю тебе уважно. Проси все, що хочеш, доки Небо відкрито для бажань.
Я зашарілась від сорому й попросила усього найпотаємнішого, чого я сама ну ніяк не в змозі здійснити, хоч і звикла покладатися лише на себе. Спробуйте й ви! Він почує! Він допоможе! Обов’язково! Мені ж допоміг! На те він і справжній Янгол, що якимсь дивом з’явився на базарній ятці…