Разговор с птицами
Крик чаек наполняет море жизнью,
Крик лебедей вещает о любви.
Умеют птицы насладиться высью,
В полёте жажду счастья утолив.
- Ах, птицы, право, вам какое дело,
Кого зову, с кем связана судьба?
Не хватит сил подняться с вами смело,
И непонятна вам моя мольба!
Легко вам, быстрокрылым, небовольным,
Лишь свысока поглядывая вниз,
С любовью созерцать хмельные волны,
Подставив крылья под азовский бриз.
Всё в этой жизни так не по погоде,
И так порой несбыточна мечта…
Вы, хоть немного убоявшись Бога,
Оставьте в небе, дерзкие, летать!
Оставьте тем, кому нужней – свобода,
Тем, кто устал бороться с суетой,
Кто этой жизнью так – увы! – обглодан,
Что тлеет между небом и землёй.
Невиліковні рани
Наснилось море – я засумувала
(неначе я живу лише у снах),
Бо рани, що наносяться зухвало,
Воно лікує – відступає страх.
… А море кличе, кличе, заклинає,
Бо відчуває мій нестерпний біль.
Заплющую я очі і пірнаю –
В болючі рани потрапляє сіль.
Та я чомусь не хочу виринати,
Вода солона вимила все вщент.
Чи треба до глибин мені звикати,
Собою щоб лишитись на момент?
Отямившись в смарагдовій безодні,
На берег кинулась на гребенях із хвиль:
Неважко лікувати рани зовні,
З душею важче: тут безсила сіль…
Детям
Моим любимым и желанным,
Моим нежданно-долгожданным
Вся жизнь теперь подчинена.
И если все начать сначала,
Без них мне б жизни было мало –
Им роль своя отведена!
В них – моей сути повторенье
И черт знакомых продолженье –
Что ж, волноваться нет причин.
Не для себя живу, я знаю…
Тебя я, Боже, заклинаю:
Пусть будут рядом дочь и сын.
Мой путь
Не поспоришь с возможностью жизнь изменить
И в судьбе своей что-то вдруг переиначить…
Как пасхальная ночь колокольно звенит,
Так и в жилах моих этот звук однозначен.
С высоты небозвёздных планет во Вселенной
Мне достаточно слышен и виден мой путь.
Превосходен, кто ролью невторостепенной
Убоится себя самого обмануть.
До сонця лину…
Я у собі вже не шукаю переваги.
Пишаюсь тим, що є, і ним живу.
Життя люблю, як джерело наснаги.
Рікою сподівань іще пливу.
Світ створений настільки досконало,
Наскільки захотілося Творцю.
І буде молитов моїх замало,
Слова й думки довірю вітерцю.
У синім небі – сонце. Я гадаю:
Чому там, де немає вороття,
Воно так само гріло і палало,
Згубило все ж Дедалове дитя?
До сонця лину, я мов до надії,
І божеволію від буйного тепла,
Та краще хай я згину в буревії,
Ніж знищить сонце два моїх крила!!!
***
Чи ми колись зустрінемось з тобою?
Минають роки, йдуть у небуття.
Мої слова з докором і журбою
Прошепочу лиш… Пізнє каяття.
Ти був не долею. Ти був моїм прокляттям –
Я іноді сама себе боюсь!
Погасло вже давно в душі багаття,
Та я перед іконою молюсь:
Пробач мені, що досі я кохаю.
Пробач, що досі згадую ім'я.
Пробач, що сльози поночі ковтаю
І досі не збагну: чи я ще – я…
***
Мы мечтали с тобой об одном,
Значит, нам суждено было встретиться.
И мечты мы обсудим потом
Под сиянием желтого месяца.
Пусть его молодые лучи
Стерегут наших душ созерцание.
Дай же, Боже, мне сил, научи
Жизнь прожить на едином дыхании…
Непереможному
Я – наче в рингу. При останній битві.
Програла цей , найважчий із боїв:
Не чуєш ані слова з уст моїх –
До тебе ж промовляю я в молитві…
Я на колінах. Досі уповаю:
Всевишній! Підвестися дай-но сил,
Щоб Він побачив: можу і без крил,
Щоб Він побачив: я ще не вмираю.
Тримав недбало так трофей зі скла…
Йому здавалось: Він – непереможний!
Мене поставить на коліна – можна,
Я ж – помолилась, встала… І пішла!
***
Хочется мечте не изменять,
Солнце по утрам встречать с улыбкой,
Наконец, понять, понять, понять:
В этой жизни всё бывает зыбким…
…Жизнь своё возьмёт, а где моё?
То, что только мне предназначалось?
В КЛОЧЬЯ ДУШУ ТРЕПЛЕТ ВОРОНЬЕ:
ЖАДНАЯ, МОЛ, И ТЕБЕ ВСЁ МАЛО!
Как же? А желание любить,
А полёт души с кем разделить мне,
По дорожке лунной побродить,
Может, сбросит ставки Бог-даритель!
Я всё верю и чего-то жду,
Совершаю вечные ошибки.
И на счастье или на беду
Я приму своё. Приму с улыбкой…
Рекомендуйте хорошее произведение друзьям и следите за новостями в соц. сетях
опубликовано: 30-10-2016, 13:17
