Колись
Колись, коли мене не стане,
мине й моя колюча суть.
Тоді у займище незнане
мене на плечах віднесуть.
Нехай несуть. Воно і краще,
якщо то буде слушний час –
мене очікуючи, пращур
уже налив у кухлі квас.
Він посміхається, вусатий,
виймає ласощі з торбів.
Йому доконче треба знати,
чи я дурного не робив.
Робив – пробач. Брехать не буду.
Не вибирав, бувало, слів,
хотів неправедного суду
і сподіватися не вмів.
Лише за те мене Всевишній
можливо, чмокне у чоло,
що я любив святе і грішне
твоє залишене село.
Там, по Тарасовій калюжі,1
пливе флотилія качок
і хтось, як ти, чи схожий дуже
плотвичку ловить на гачок.
Прим.:
———————————————————
1 Невеличкий ставок у селі, де народився автор
---
Заповіт
Донькам – Людмилі та Поліні
Вже тьмарять розум згадки розмаїті:
безплідні дні, пропущені пости…
Все, що мені лишилося у світі –
коханим дітям скарб заповісти.
Не схожий скарб на металеве срібло,
за це пробачте – красти не зумів.
Життя пройшов, не криючись, і рівно,
ні перед ким не скалячи зубів.
Якби Господь дав змогу жити знову!..
Тоді б у пункті з назвою "Ніде"
я цінував би більше добре слово,
а поза словом – душу і людей.
У вас є час, на різні дні розбитий,
та загалом життя іде на те,
щоб тільки ледь навчитися любити,
а ще ж, буває, тягне й на пусте.
Працюйте – до нестями, до знемоги
і пам'ятайте істину оцю:
сумнівний хміль легкої перемоги –
дешева дяка хитрому в'юнцю.
Отож – ніколи не смітіть словами.
Плекайте душу і живіть з людьми,
аж поки вщухне, стелячись над вами,
останній зойк самотньої сурми.
---
Осенняя поступь
Нам чудилось – апреля не износим
и на июнь управы не найдём,
а по дворам расхаживает осень
и хнычет нерастраченным дождём.
На разных перепутьях, где как раз мы
маршруты выбираем и хрипим,
переключили с жёлтого на красный
все светофоры мокнущих рябин.
В пустых лесах, свободных от нашествий,
вслед за дождём, недели через две,
осенний свет, таинствен и божествен,
осядет на оставшейся листве.
А на Покров, по тишине усадеб,
под бубенцы, клаксоны и дымы
парад любви – сезон осенних свадеб –
покатится в объятия зимы.
О, эта поступь! Как ты монолитна!
Как от хоругвей выселок багров,
где в этот час соседствуют молитва
и мудрость неизбывных вечеров!
---
Вполголоса
Тоска, кусачая, как мошка,
безумной верностью мила.
Как далеко моя дорожка
меня по жизни завела!
Располагать на завтра нечем,
и, видно, незачем уже,
поскольку дальше – быстрый вечер
на пару с ночкой в неглиже.
И затяжной прыжок из дома,
и свод, не знающий стропил,–
всё так отчётливо знакомо,
как будто я однажды жил.
Покуда плоть не облажалась
и я для всех такой-сякой,
неплохо бы, смиряя жалость,
прижаться к яблоньке щекой,
обнять любимую покрепче,
затем детей расцеловать,
и не соврать, что будет легче
на белом свете вековать...
Вздохнёт Господь, кляня одышку,
и мне на дебет занесёт
любовь, короткую, как вспышка,
и терпкую, как дикий мёд.
---
-
Автор: Александр Таратайко
Рекомендуйте хорошее произведение друзьям и следите за новостями в соц. сетях
опубликовано: 29-10-2016, 10:36
