Про Миколая
Надворі вечір, але Зоринці не спиться. Вона тримає в руках образочок святого Миколая і ніяк не може дати ладу своїм думкам. Тисячі питань снують павутинку недовіри у маленькій голівоньці і не дають заснути. Як легко було в дитинстві вірити дорослим і як непросто тепер розділити, де правда, а де вигадка… Чи справді Миколай існує? Чи хто його бачив? Хто кладе дарунки під подушку?
Думки, перебиваючи одна одну, сплітались у важкий клубок сумніву. Але довжелезні війки ставали все важчими, сон не хотів віддавати свого часу роздумам – і таки переміг…
Святому Миколаєві шкода стало допитливої дівчинки. Він любив Зоринку за доброту і веселість. Її маленьке серденько завжди раділо--бо вірило, що ж буде тепер? Невже не зможе він повернути щирого усміху на її осяйне личко? Ховаючи лагідну посмішку у сивій бороді, Миколай запріг у свої кришталеві сани Сивочолий Вітер і, хоч ще не був його день, спустився на
Землю…
Зоринка збудилася від яскравого світла. Вона сиділа не на своєму ліжечку, а на незвично красивих кришталевих санях, а поруч…О, диво! Біля неї стояв
сам святий Миколай, тримаючи в руках срібні вуздечки . Що це, сон?!
Все навколо покрито снігом, таким незвично білим, чистим. Сніг іскрився тисячами діамантів. «Саме з такого снігу сани у Миколая…»-- промайнуло в голівоньці. Вони спускалися вниз на цих незвичних санях, і серед тої недоторканної чистоти позад них залишався рівний слід від саней.
«Так і кожна людина,- заговорив Миколай,- своїми думками, словами, вчинками залишає свій відбиток на Землі, прокладає свою дорогу до Неба. Я знаю стежину кожної людини: хто зла не тримає, хто має багато добра в серці, кого заздрість не точить, у того стежина рівна, як і від моїх саней. Нею я щедро посилаю їм здоров’я, радість, душевний спокій, здійснення мрій. Але не всі люблять озирнутися назад і приглянутися до слідів, які залишаються після них, у дечиїх слідах гниють образи, злі слова, насмішки. Навіть коли я дуже хочу, по такій дорозі мої дарунки не можуть потрапити вчасно. Вони губляться в брудних слідах…Тому прошу тебе, Зоринко, передай усім діточкам, щоб оглянулися назад, перепросили всіх, кого образили, обізвали, кому заподіяли кривду. Тоді ніхто не залишиться без омріяних дарунків!»
Зоринці, чи то від слів Миколая, чи то від яскравості довкола, нарешті прояснилося в голівоньці. Вона сиділа на своєму ліжечку у своїй кімнаті, а щирість потоком лилась з її серденька: « Миколай існує! Він любить усіх нас—і чемних, і нечемних! Для всіх має дарунки! Це лише від нас самих залежить, чи готові ми їх прийняти! І яка різниця, чи Миколай сам кладе під подушку омріяні несподіванки, чи нашепче найближчим про найзаповітніші наші мрії… Головне, прокинутись того ранку щасливою і відчути, що тебе люблять, про тебе пам’ятають, про твої бажання турбуються! Головне, самому цього дня пам’ятати, що це найбільша радість для Миколая-- коли всім є добре!
Рекомендуйте хорошее произведение друзьям и следите за новостями в соц. сетях
опубликовано: 6-10-2016, 19:09
