Звезда Рождества » Стихи о Рождестве, духовная и философская поэзия » Бог і совість

Бог і совість

ЛЮДСЬКЕ ЖИТТЯ

Ми часто губимось безслідно
У павутинні наших справ.
Життя прожити мушу гідно,
Щоб хтось мене запам’ятав.

Ми часто сходимо з дороги
І потрапляємо у даль,
Туди, де смуток і тривоги,
Де замість радості – печаль.

Нам завжди хочеться нового:
Іти, стоптавши сотні «НЕ».
Людське життя – складна дорога,
Й не заблукати – головне.

ГРА

Я не скажу' чог?сь нов?го.
Та що я можу ще сказати?
У всіх є очі, руки, ноги…
Мабуть, це все, що треба мати.
Усе вже сказано до нас,
Усе вже сказано вік?ми.
Майбутнє – це слова і час
Без нас, а може, навіть, з нами.

Усе залежить від небес.
Усе в руках Господніх. Можеш
Любити все, що дав прогрес,
Та пам’ятай, що воля Божа
Була і є. Твоє життя
Не вічне, та достатньо довге,
Щоб привести все до пуття,
Щоб світ поставити на ноги.
Хоча б одного разу вголос
Сказати пристрасно: «Кохаю!»
І не збрехати. Справжня користь –
Коли ніхто не помічає.

«Вітаю!», «Дякую!», «Будь ласка!» –
Слова не досить-то й складні,
Але похмура, сіра маска
Тепер у моді… Ми нудні!
Себе вимазуємо в буднях,
Не помічаючи краси,
Життя – безцінне, незабутнє…
Ти у сліпого попроси
Нехай тобі він розповість,
Що важить синь небес могутніх.
А зорі? Місяць? Жовтий лист,
Що восени кружляє-крутить…
Хіба ж він може це забути?!
А сніг, що білого біліший –
У шапку місто одягає,
І ковдру стелить серед тиші…

Коли заснули всі трамваї,
І ти один не спиш у світі,
І ти один живеш думк?ми.
У різнобарвнім розмаїтті
Смакуєш день новий ковтками.
Ти власноруч будуєш щастя,
І знаєш, все життя – це гра.
А в іграх можна обирати
Героя зла або добра…
За кого полюбляєш грати?...

Ми влітку хочемо зими,
А восени так прагнем літа...
Отож, вирішуйте самі
Кого любити, що любити.
…А я піду', бо час сплив?.
Піду – сказати, що кохаю!
Нехай життя – всього лиш гра,
Та я люблю’ все те, що граю.

МАЙБУТНЄ

Я, безумовно, вірю у майбутнє,
Без нього, мабуть, сенсу і нема.
Я вірю, що моя земна присутність –
Для чогось створена,
що вічність не німа,
Відкликнеться потужною луною
Все те, що було скоєно людьми.
Я знаю, є та сила, що зі мною,
Що завжди поруч. Люди не самі.
Ніхто не є таким сумним й самотнім,
Як той, хто потопає у юрбі.
Для чого ж ми руйнуємо "Сьогодні"?
Увесь свій час доводимо собі,
Що є хтось кращий, вищий і модніший.
Хто вигадав критерії життя?
Це все – сумні прогалини і ніші,
Які вже час довести до пуття!
Я не кажу, що зміни – це так просто,
Можливо, ще не час для перемін,
Але й вода буває часом гостра,
І точить камінь із усіх сторін.

БОГ І СОВІСТЬ

Не обіцяй, не вір словам!
Порожні балачки дістали.
Не віддавай себе катам,
Що твою душу розіп’яли.

Не май на думці хитрих нот.
Вони давно уже не в моді,
Бо нас не двадцять, не п’ятсот,
А вже мільярди у колоді.

І хто тут козир, хто – ніхто,
Лиш доля наша знає певно.
Душа – не зім’ятий картон,
Отож, не псуй її даремно.

Не чемно мовити нікчемне,
Так ревно прагнути чогось.
Все ширше й ширше наше плем’я,
Що обертає правди ось…

І ось, ми знову на колінах,
А ви – під плахою буття.
Спитаю правди у дитини –
Почую: «Гроші – це сміття!».

І, в мить, – мільйони заперечень,
Протестів, скарг і заборон.
Пустоголових пишних речень.
Вердикт їх: «Гроші – це закон!».

Не буду слухати прокльони,
В калюжах снів шукати «вчора».
Я не послаблю оборону.
Ні в понеділок, ні в вівторок.

Я лиш піду до вічних подруг:
Надії, Віри та Любові.
А хто зі мною – той сьогодні!
А хто зі мною?
– Бог і Совість...

ЗА ТИСЯЧІ’ ЖИТТІВ ДО НАС

За тисячі’ життів до нас
І за мільйони довгих р?ків
Ми жили без дешевих фраз
І без всевидячих пророків.
Ми жили мріями про те,
Що день і час колись настануть,
І квітка з цегли проросте.
Але не вічна наша пам'ять…

За тисячі’ думок і слів,
І за мільярди кілометрів
Ми се?ред вічності росли
В театрі власних континентів.
Обабіч світу – віч-на-віч,
Рука в руці і погляд вгору…
Там різнобарвним сяйвом свіч
До нас всміхались диво-зорі.

За тисячі’ таких, як ми:
Коханих, дивних і шалених,
Лягали пращури кістьми?
На праісторії теренах.
Митці оспівували нас
У чарівних своїх катренах,
І тільки невблаганний час
Спливав, бо біг, як кров, по венах…

За тисячі’ «зелених лір»
І золоті безцінні гори
Цей дар не купиш ти. Повір!
Кохання – це бездонне море.
Воно ніколи не помре
І завжди житиме на світі.
Допоки серце в тебе є –
Ти можеш пристрасно любити.

…Затих й мовчить наш компас. Він
Схолоне скоро в наших грудях.
Для того, щоб наступний дзвін
Лунав… І він лунати буде!

ДО СТА...

Дотянуть бы до ста.
Написать бы картину
На обрывке забытого кем-то холста.
Дотянуть бы до ста.
Не погрязнуть в рутине,
По канату судьбы не ходить без шеста.
Дотянуть бы до ста
И остаться мужчиной,
Человеком остаться – совсем не пустяк.
Дотянуть бы до ста
И бесследно не сгинуть.
Не прожечь свою жизнь без следа, просто так.
Дотянуть бы до ста.
Разукрасить все стены,
Чтоб была моя совесть видна и чиста.
Дотянуть бы до ста,
Перевыполнить планы,
Охватить лёгким взором Земли нашей стан.
Дотянуть бы до ста
И не встать на колени,
Не утратить бы веры в Иисуса Христа.
Дотянуть бы до ста
И не стать самым первым,
Просто быть. Ведь живём мы совсем неспроста.
Дотянуть бы до ста,
Чтоб хватило мне нервов
На столетие целое. В поте лица
Дотянуть бы до ста
И пройти сквозь все двери,
Обрести тот заветный бесценный кристалл
Под названием Истина, Правда
и Вера.

Дотянуть бы до ста...

НЕВАЖНО

За осенью придёт зима,
А позже и весна нагрянет.
Есть ты – и мир не так уж мал.
Для жизни всё есть под руками.

Плыву в душе твоей, как в море,
Не вижу вовсе берегов.
Но мчит любви моей каноэ…
Ведь я твой странник, не изгой.

Рукой твою сжимаю руку,
И согреваю по ночам.
Для слов не нужен громкий рупор,
Мы можем просто помолчать.

И так понятно всё без слов –
Мы рождены, чтоб вместе плыть.
И не сломается весло.
И пыль глаза не ослепит.

Неважно где, неважно как.
Мы вместе, значит, всё отлично.
Порой достаточно прыжка,
Чтоб невесомым стать, как птица.