Польова фея
(за мотивами притчі монаха Варнави)

В м’якесенькій, густій траві.
У сяйві вранішнього світла,
Погожого одного дня
Фіалочка розквітла.
Ніжна, беззахисна, блакитноока,
Ніби шматочок неба на землі.
- Звідки взялася в полі фея? -
Гадали бджілки і джмелі.
Проснулася, всміхнулася маленька,
Росою свіжою умила пелюстки,
Духмяним незрівнянним ароматом
Заповнила долину навкруги.
Пухнасті білі хмарки пропливали:
- Яка ж ти мила, чарівна.
І жайворонки проспівали:
- Краса неперевершена!
Летять метелики до польової феї,
Бо знають, що нектаром пригостить.
Комашки теж спішать тільки до неї,
Бо під листочком від негоди захистить.
Живе усім на радість квіточка мала
Й сама дуже радіє з то?го.
Тільки одного разу хтось зірвав її
Не знав і сам для чого.
Так боляче маленькій раптом стало
І потемнів в очах прекрасний світ.
Як гірко їй,що прожила занадто мало,
Що обірвали її дивний цвіт.
Зім’яв пелюстки хлопчик й кинув на дорогу.
Так просто, без усякої мети.
Останнє, що подумала:
- Я не кропива, слава Богу!
А то б він руку міг би обпекти.

Сонечко – Божа комашка
(За мотивами притчі монаха Варнави)

Який благословенний Божий світ!
Барвисте розмаїття, справжнє диво.
Летять жучки яскраві поміж віт,
І павучки біжать в траві квапливо.
Дзижчить, працює бджілка-чепурушка,
Мокає лапки в золотий пилок.
Гуде квіткова у дзвіночку мушка,
Нектар збирає в довгий хоботок.
Метелики-красуні і джмелі
Березовим, смачним ласують соком.
А там в сосновій живиці-смолі
Загрузла гусінь жовта ненароком.
Зелений коник гучно стрекотить,
Із вільним вітром бавиться у полі.
Лише комашка під листком сидить,
Своїй не рада безталанній долі.
Нелегке у комашечки життя:
Ніхто її давно не помічає.
Кругом яскраве, радісне буття –
Вона ж такий сіренький одяг має.
А ще отой блискучий короїд,
Що поруч в глиці копирсається,
Зневажливо їй дивиться услід
Й відверто з неї насміхається.
Безрадісно проходить день за днем,
На серці прикро, сумно й щемно,
Бо крихітка страждає під плющем,
Не знає, бідна, що даремно.
Промінчик спозарання тихо встав
І заглянув під той листочок.
Погладив спинку ніжно, обійняв
Маленький, лагідний клубочок.
Зраділа дуже сонечку комашка:
– Воно мене, напевно, любить!
І доля не така буває важка,
Коли тебе хтось приголубить.
Подумала:
– Зроблю я добре діло,
Від тлі почищу хоч листочок.
Й за день швиденько, весело і вміло
Почистила увесь дубочок.
Зелене листя розпушилося:
– Ти врятувала нас, це диво!
Вона від того зашарілася
Зворушливо, сором’язливо.
Рум’янцем вмить укрилася рясним,
Уся засяяла комашка.
Її назвала сонечком ясним
Біленька всміхнена ромашка.
І жук блискучий очі опустив
Та чемно до землі вклонився.
– Пробач, тебе я, мабуть, засмутив.
Таки я дуже помилився.
А сонечко так щиро, без умов
Виконує дітей палкі бажання,
Бо знає, що лише добро й любов
Звільнити може серце від страждання.
На руку сяде малюку на мить
І в небо знову з радістю летить.
Вона ж комашка райська Божа,
На ясне сонечко похожа.

Воробушек, который хотел стать попугаем
(по мотивам притчи монаха Варнавы)

Над полем встала радуга,
окончилась гроза.
С завистью воробушек
смотрит в небеса:
 — Вот, если б искупаться
в радужных цветах,
и стать мне попугаем
наяву, а не в мечта.
А в небе радуга смеётся.
как будто дразнит воробья:
 — Какой ты серый и невзрачный,
не то, что красочная я.
Обидно стало воробью,
и он решил: — Довольно!
Я стану самой яркой птицей
и буду жить достойно.
Не долго думая, спорхнул
и полетел он в небо,
чтоб поменять одёжку,
исполнить своё кредо.
Всё выше поднимался он и выше,
но радуги достичь не смог.
Ушла, исчезла радуга,
как лёгкий от костра дымок.
Спустился мрачный он на землю,
не видя под собой дорог.
И не заметил воробей,
как угодил в разложенный силок.
И птицелов без радости,
достал добычу из сетей.
Он думал в сетке попугай,
а там лишь воробей.
Наш воробей живёт на воле,
чирикает на ветке,
А был бы попугаем –
сейчас сидел бы в клетке.
___________

Вот так и ты живи и радуйся,
и будь самим собою,
не то, гляди, твои старания
окажутся не счастьем, а бедою.


Павук і падаюча зірка
(за мотивами притчі монаха Варнави)

Схотілось якось павуку
Піймати у тенета зірку.
-А що? Вони ж частенько падають
У лісі на узгірку.
Світити буде зірка уночі,
Жучків заманювати й мошок,
Метеликів і цвіркунів,
І нерозумних блішок.
Взявся снувати павутину,
Трудився без спочинку.
Заплів мереживом весь ліс —
Не знайдеш і шпаринку.
Безліч комах в його сітях,
Павук того не помічає.
Він, знай, снує собі й снує,
Бо зірки в них немає.
Ось-ось, здається, упіймав!
Зірка упала зовсім близько.
Та ні! Убік її відніс
Той пустунець – вітрисько.
Так жодну й зірку не піймав,
Вже й павука нема живого.
Від втоми й голоду помер,
А може й ще від чого?

Дві сніжинки
Сніг іде…
В дивнім танці кружляють сніжинки,
Наближаються дві до землі:
– Нам лишилося жити хвилинки!
Ой, як страшно у білій імлі.
Інша й слухати нічого не хоче.
Все співає:
– Лечу-у-у! Я лечу-у-у!-
Вітер в спину їй дмуха, лоскоче, –
Насолоджуйся й ти досхочу-у-у!
– Не політ це, а справжнє падіння.
Розкажу все як є, без прикрас:
Не обманеш закони тяжіння,
Наш останній вже близиться час.
– Ні, зустрінемось ми із землею,
Покривалом укриєм пухким,
До весни будем тішитись з нею,
І життя наше буде легким.
– О, яка ти чудна! Нас розтопчуть!
Не залишиться й сліду від нас! –
Довгі вії від жаху тріпочуть,
Блиск в очах срібно-синій погас.
– Моя люба, життя наше вічне.
Ми до річки струмком потечем.
Через море в безмежжя космічне,
Як до себе додому, підем.
------------------------
Дві сніжинки кружляли у полі,
Вітер крильця їм дав голубі.
Й полетіли маленькі до долі, 
Яку вибрала кожна собі.

Мотылёк
- О, мотылёк, на яркость падкий,
Куда летишь ты без оглядки?
Трепещешь крыльями, порхаешь,
Нужды и страха ты не знаешь.
- Лечу на свет и запах сладкий
И каждый миг ловлю я краткий.
Слышу души природы зов,
Ловлю дыханье трав, цветов.
Целую мира каждый уголок,
Недолог жизни моей срок.
Когда ж цветок уронит обо мне слезу,
Свет солнечный с собою унесу.
- Ты мотылёк, счастливее всех нас.
Живёшь сегодня радостно, сейчас,
А человек, сомнений полон и тревог,
Хотя свободным создал его Бог,
В заботах век свой проживёт,
Потом, лишённый сил, на дно идёт.


Гармонія і ураган
Скуйовджені хмари, розбурхані води,
Нестримних бажань, почуттів ураган.
В нових берегах все шукає свободи,
Шумить і бунтує життя океан.

І пристрасть сліпа, нездоланна, шалена
Бушує, мов піна морська, і кипить.
Повстала, у силі своїй незбагненна, 
Й розбилась об берег скелястий за мить.

Гармонії влада таємна, всесильна
Приборкала клекітний той океан.
Став розум світліший, душа стала мирна,
Улігся неспокій – чуттєвий обман.

Пісок золотий і корали багряні
Відкрились у чистій, спокійній воді.
І зорі сріблясті горять, незрівнянні, 
Й перлинами сяють на самому дні.

І спокою хвилі смиренні та ніжні
До берега линуть моєї душі.
Наспівує море пісні дивовижнівні,
І пишуться світлі, як сонце, вірші.

---

Рекомендуйте хорошее произведение друзьям и следите за новостями в соц. сетях

опубликовано: 24-12-2015, 15:58