Тетяна СУГАЛОВА-КАТРІЧ
ЕТЮД ПРО БЛАГОСЛОВЕННУ…
Донечці моєї – Аліні Башкіній
Я боюсь навіть вимовити це слово… щоб не зурочити… Сьогодні так легко дихати… від того що небеса пречисті і не чорніють від вибухів…
І можна йти по місту мого дитинства, не ховаючи голову від блокади віддаленого гуркоту…
У сквері, що за вічно юним джентльменом культури – драмтеатром, осіннє сонце чистить пензлики променів у грайливому водограї. Вони стають схожими на хлоп`ят, які бігають босоніж по калюжах під веселим літнім дощем, що нагадує мені прудконоге лоша.
Я німію від того, що це може враз обірватися в одну мить. Я боюсь потривожити її, сполохати її… навіть подумки.
І щоб цього не сталося, я… ні, я навіть не вимовляю це слово… я несу його в собі, як молитву, я спиняюсь і дивлюсь у високе небо, наче шукаючи в ньому захисту… Боже, мабуть, уперше в мені народжується бажання помолитися… просто неба, отут, серед скверу, привселюдно… Моє єство пронизують рядки Роберта Рождественського: «Тишины хочу, тишины, нервы что ли обожжены…».
Ну от… нарешті… я відкрила світу це благословенно слово… Подумки, про себе прошепотіла, озвалася світу цим святим словом, яке стало схожим на молитву…
Щоб не сполохати його, я піднімаю до небес очі, торкаюсь чола, що тріщить-колеться від думок, пучечком пальців і… хрещусь повільно… як навесні водій автобуса по дорозі до побитого снарядами Донбасу… тоді я була просто його пасажиром до пристані мого спокою – Червоного Поля…
«Боже, як… тихо…», - вимовляю пошепки. Зі мною поруч моя юна супутниця, 12-річна донечка моєї доньки… ми слухаємо сивого скрипаля, який примостився біля театру зі своєю «подругою», у футлярі якої світліють монети і шепочуть від вечірнього леготу скромні гривні, які нічого не значать у цьому житті…
Моя супутниця дістає єдину монету, яку знаходить у своїй кишені, і кладе до футляра сивого музиканта…
Мені хочеться потонути в цій мелодії чи, може, перелитися в неї… А ще хочеться закрити лице руками і… плакати… У мене таке відчуття, що я ось виплачу всі тривоги-буревії, і світ стане привітним, добрим… і все лихо зникне з нашого життя…
А ще хочу загадати: якщо у когось з моїх доньок народиться донечка, хай вона назве її… Тишею…
І я знову піднімаю очі до неба, щоб донести молитву душі до високих небес…
Хай вони будуть світлими!!!
***
Світлій пам`яті С.В.Мишанича – людини, закоханої в народні пісні. Фольклориста.
А я із гір.
Я був і буду сином
сумних смерек,
дзвінких, мов пісня, гір.
Ти тільки будь в мені,
моя Вкраїно,
і, як у Стуса Василя,
у мене вір.
А я молився й вірив
в мудрість пісні,
народних оповідок,
у Клини,
в яких від гордості за спів
аж серце тисне,
в мої надії, зоряні млини.
А я назавжди з вами у безмежжі.
Немов орлиця,
світить вам душа.
І мама Ганна в сорочечці мережаній
моє безсоння лагідно втіша.
***
Тече між нами сонячне тепло –
Останній спалах стомленого літа.
Діди гуділи сонно: «Напекло ж!»
А хтось зронив так мудро:
«Будем жити!»
А я бентежусь,
Наче щось гублю
Чи, може, вже навіки розгубила.
А я в житті цім, мабуть, однолюб,
Спасибі, літо, що я маю крила.
Спасибі, літо, як іще жива.
Мінорні гами зав`язались в серці.
І журяться в мені пісень слова.
І трохи гірко, наче після перцю.
Тече між нами сонячне тепло,
Неначе наполохана пташина.
Доземно уклонюсь йому чолом.
Зі мною разом – мудра комашина.
Тече між нами сонячне тепло…
***
Ми так світилися з тобою,
як дві свічі.
Ми народилися з любові,
як блиск мечів.
Ми так цвіли від серця серце,
як два крила.
Ми так хотіли,
щоб любов наша жила.
Ми так зоріли
від ясних весен,
як солов`ї.
Ми так молилися за долю,
немов гаї.
Та щось, мов смерч,
Пройшло між нами
чи як гроза.
Образа зрадила чуття,
як хтось сказав.
Життя не вічне. І я - без тебе
на цій землі.
Життя не вічне і – плаче небо
й німіє ліс.
І я, мов айсберг, вмерзаю в кригу,
та ще живу.
А ти вже вічний, як вічне небо,
я - наяву.
-
Автор: Тетяна Сугалова-Катріч
Рекомендуйте хорошее произведение друзьям и следите за новостями в соц. сетях
опубликовано: 19-12-2015, 13:32
