Звезда Рождества
Фестиваль искусств

 
» » Для того, щоб отримати, треба спочатку віддати

Для того, щоб отримати, треба спочатку віддати

© Автор: О.Музичук

Спочатку віддати


Сірий ранок поволі заповнював кімнату. Леся кинула оком на годинник. Рано. Ще поспати? Все одно поспішати ніби-то й нікуди. Ніхто ніде на неї не чекає. Та, щось не лежалося – тут муляло, там крутило. Господи, а їй же ще тільки сорок з маленьким хвостиком. Дуже маленьким… Манюсеньким… А що ж далі буде? Та, побачимо…

Вставати не було бажання. Робити зарядку й поготів. Цей депресивний стан почався вже давно і жінка ніяк не могла впоратися з ним. Та й з чого б-то радіти? Незабаром Новий рік? Вервечка свят? То й що? В неї ж ні роботи, ні коханого, ні дитинки. А старість вже підкрадається. Вкупі з неміччю… Бр- р-р! В голові дзигою крутилася цитата, що почула її вчора:

«Для того, щоб отримати, треба спочатку віддати. Такий закон, не варто чекати любові, доброти, допомоги від когось. Любіть, даруйте добро, допомагайте першими, тоді вам обов'язково дадуть відповідь тим же…»

Хто це сказав? І до чого? Не пригадала… Нарешті Леся взяла себе за волосся й висмикнула в лабета прохолодного безладу – помирати ще начеб-то зарано. Перечепившись через коробки, попленталась у ванну. - Як же мені набрид весь цей мотлох! Може, викинути? Чи то хіба скарб, що його треба накопичувати?

Її однокімнатна кімната давно вже перетворилася на якусь комірчину непотрібу. А… Якісь старі речі й яскраві клапті тканини. Гудзики. Ще купа хто-зна чого… Майбутні ведмедики й ляльки? Де те майбутнє? І кому потрібні ті іграшки ще навіть ненароджені…

Знов перечепилась, тепер вже об слово.

- Та що ж це таке!

Люстерко теж не надало бадьорості. Якась нечупара дивилася на неї так тоскно, що захотілося завити. Телефон задзеленчав, як постріл у тиші. Хто б це?

- Лесю? Привіт! Як справи? Ти вже вирішила щось? Ходила на співбесіду? Як? Вже взяли? Так швидко? Твій вік їх не влаштовує? От козли! А в банк? Теж не потрібні? Скорочення? Знов? І що тепер? Чим плануєш займатися? Олесько! Ну, чого ти сидиш сиднем? Під лежачий камінь… Знаєш? Та, я бачу ти в мене така розумна, а тільки чого така бідна? А спробуй-но щось пошити чи сплести врешті-решт. Якісь дрібнички хоча б… І мотлоху поменшає, і якась користь буде. Кому то треба? Та, мо комусь і треба. Нічого за то не дадуть? Де продавати? В мене є знайома – може взяти оптом твої вироби. Спитати? Ок! Де святкуватимеш? Мо, вдвох? Ні? Скіпальська запросила? Ну-ну… Вітаю! Добре! Я передзвоню! Не вішай носа! Па-па…

Ірина… Бач, як переймається! Хороша вона. Може, не йти до тих панів, а посидіти-погомоніти з подругою? Та, вже ж обіцяла

однокласниці. І чого це вона її запросила? Сто років не бачилися, не спілкувалися. Чого хоче від неї? Жанна… Така вишукана й спаняла. Може, хоче похизуватися своїми статками? Чоловіком?

Знов телефон! Та що ж це таке зрання!

- Лесю… Це я, Жанна! М-м-м… Мені прикро… але… М-м-м… мій чоловік вирішив запросити на свято свого партнера по бізнесу. Ну, ти ж розумієш? М-м-м… Так! Така собі буде пристойна компанія. Вибач, але ти не впишешся в наш інтер’єр. Сорі… Щасти!

Отакої! Коло серця щось защеміло… Не дуже то й хотілося йти, але все ж чомусь прикро. Принизливо… Леся знов зачепилася ногою за коробку і ледь не впала. Самі собою бризнули сльози. Вона схопила зпересердя той непотріб і поставила коло вхідних дверей, щоб потім викинути. І ще одну… І ще…

Раптом її погляд зупинився на шматку тканини… А це ж колір обличчя ляльки – так пасує! Саме те! А це на сукенку… А це на капелюшок… Коробки щасливо повернулися знов на своє місце.

І пішла робота! Янголики! Совенята! Ляльки! Феї! Вони випурхували з-під її моторних рук, наче й справді мали крильця. А чом би й ні? Може й пощастить щось продати… За вікном шурхотіли віти засніжених дерев, віхола мугикала свою одвічну тугу, сніжок кружляв у танку хуги. А Леся все шила! Та не просто шила – вона народжувала! Одне «дитятко» за іншим. Це виявилося нескладно – треба було лише розпочати. Правда, не так швидко, як хотілося б, бо звикла робити все ретельно. Та, нічого, щось же буде… Найважче давалися очі, вони ніяк не були схожі на справжні, не дивились у душу, не брали за неї… Та, й з крильцями довелося помудрувати. Жінка захопилася і навіть не зважала на те, що пальці сколоті голкою, спину тягне, а очі наче запорошило пилом.

Втомилася…

- Лесю! Агов! Це я! Ну, що ти там? Я вже про все домовилася! Наталя чекатиме нас сьогодні о 14-й. Бери своїх ляльок… Та, не барися, бо я ледь її вмовила. Та… вона ще й буде роздивлятися, чи підійде. Думаю, що то пані так ціну збива. На свята все то повинні розкупити аж бігом! Ну, па-па! Чекаю!

Леся поволі склала в торбинку своїх «діток», як вона їх лагідно називала. Що ж – буде комусь радість. Може… А їй хоч на

святкову вечерю перепаде. Все! Треба рушати! Бо ще ж за дві години треба повирішувати купу справ! Замок у дверях знов

настовбурчився – що ти скажеш! Чути чиїсь кроки по сходах…

Сусідський хлопець. Микола. Нещодавно діждалася щаслива мама додому.

- Привіт, Миколко! Чого смутний? А в мене ось знов халепа! Подивишся?

Хлопець щось там дмухнув–крутнув–послинив - і двері зачинилися.

От-то значить чоловік! Треба ж віддячити! Розкрила торбинку. Дістала щось навмання. Котик!

- Подобається Воркотун? Бери! Бери-бери! Свята ж ідуть! Дівчині своїй подаруєш! Такого ж не купиш! Екслюзив! І тобі дякую!

Весілля скоро? Щасти!

Леся похапцем рушила далі. А далі… А що далі? То ж Леся… Доки добралася до Ірини в торбинці лишилася лише трійця: Ангелик, лялька Соня й Совеня. От так! Такі з нас гендлярі! Зустріла по дорозі знайому, яка пожалілась, що чоловік пішов до іншої, молодшої. Ну, як же було не залишити їй Янгола. Зморшки жінки сховалися в усмішці… А тут раптом ще Катерина з онучкою – в них лишилась лялька, бо дуже вже плакала манюня (довелося втішати). До волонтерів забігла – вони ж допомагають людям! Чом же їх не порадувати хоч якось! Якийсь дідусь старенький з ціпочком. Зчудувався несподіванці. Бабуся в старенькій хусточці. Взяла фею тремтячими руками і втерла зрадницьку сльозу. Хлопчик зарюмсаний з підбитим оком. І так до самого будинку подруги. Всі були здивовано-задоволені. В очах відбивалися подяка, радість і ще щось таке… Щось таке…

- Ну, показуй! Поспіши, бо можемо спізнитися. Ой, лишенько! А в мене ще, як на гріх діти похворіли. Он! Лежать з компресами… Зараз я їм чаю дам і підемо. Ну, де твої ляльки? Що це? Аню, де ти то взяла? Микито, а ти? Лесю! Що це все… Ти що? Подарувала? Які гарні! Як справжні! Дякую! Діти! Подякуйте! А інші де? Що? Роздала? Все? По дорозі? Л-е-с-ю-ю… Я не м-о-о-жу! Ти ж невиправна! І що тепер? Щось лишилось? Янгол? Один? О-о! Що? Підемо покажемо Наталі, як зразок, а ти ще пошиєш? Не хочеш? Тобі сподобалось дарувати? Ну, звісно! Не хочеш на продаж? А що я скажу Наталі? А ти ж як? Знов з хліба на воду? І хліба вже не купуєш? Вітаю! Та не кашляйте ви! Вгомоніться! Лесю! Я щось придумаю – не переймайся! Па-па!

Леся тихенько сунула додому. На душі було радісно й затишно. Чомусь… Чомусь… А в голові все крутилося: «Для того, щоб отримати, треба спочатку віддати…». Чудно! Раптом згадала, що в неї в торбинці ще є Янголик. Залишити собі? А що, як… Жінка дістала іграшку, розправила їй крильця, зазирнула в очі й припасувала на розлогому дереві. Ні! Так не годиться! Треба ж пояснити тому, хто знайде першим.

Майстриня дістала папірець і швиденько написала коротку цидулку:

«Вітаю зі святами! Дарую Янголика! Прошу не кривдити! Годувати добрими словами та усмішками. Буде вередувати – дзвоніть! 097-…….»

Отак! Леся сама себе не пізнавала. Що це ще за вибрики? Вона неначе скинула геть десятків зо два років. А що? Чом би й ні! Запхала той папірець у кишеньку іграшки, помахала Янголу рукою і пішла собі геть. Ото вже буде ще комусь випадкова радість!

Депресія вкупі з Сумом і Тугою терміново зібралися на нараду з того приводу. Вони почувалися геть зайвими у цьому домі, де поступово все ганчір'я перетворювалося на дивовижні іграшки, які було так приємно дарувати на добру згадку. А в домі панували тиша, спокій і затишок.

- Нас не шанують! Ми вже не пануємо тут! Ви таке бачили? Вона порушила наше обійстя! Бачили? Кубла вже нема! І пилу теж! Ви таке могли уявити?

- Ми панували тут майже три роки! А тепер виявилися зайвими? А Біль? Він теж жалівся, що рідко тут бува, бо нецікаво тут вже стало. Так незабаром і нас викине геть.

- А-х! Я вже схудла! Я тану! Мені треба пожива! Суме, пригорни хоч ти мене… Ви роздивилися її обличчя? Вона змінилася! Помолодшала, стала гарніша! І вся так і світиться якоюсь солодкою таїною… О, я цього не переживу! Тримайте мене обидвоє!

А Леся все шила… Вона вже знала, куди подіне свої іграшки. Скільки ж у нас полишених дітей! Треба буде дізнатися адресу найближчого дитячого будинку. Чом би й ні? Знов задумалась… Колись вже майже наважилась взяти собі дитинку. Навіть пішла до держустанови. Але… Їй ставили якісь питання, на жодне з яких жінка не могла відповісти ствердно й оптимістично.

- Ви працюєте? Заміжня? Скільки вам років? Скільки у вас кімнат?

Але самим дивним було те, що вислухавши її відповіді та поглянувши в зболілі самотністю очі чиновниця раптом промовила дивну фразу:

- По жодній відповіді ви нас не влаштовуєте. Зазвичай у таких випадках ми не даємо дозволу, але… Але вам ми дамо дитинку.

Та, Леся тоді й сама злякалася своіх відповідей. Ну, що вона може дати дитині? У скруті… Без статків… Сама… Вона теж росла без батька – знала, що то є. Найприкрішим був би для неї докір дитини, яку взяла би в злидні й убогість. Ну, то нічого… Нехай вже, як є… Вже звикла… А радість? Її можна при бажанні дарувати і так. І вона дарувала. І отримувала на взаєм від спілкування з усіма одареними, але навіть не мала гадки, що найбільший скарб та нагорода чекають на неї попереду.

Так! Одного ранку їй подзвонив незнайомець, щось розповідав про знайденого на дереві Янголика і дякував, бо він так сподобався його маленькій донечці. А ще він казав, що живуть вони удвох, бо дружина померла два роки тому. А ще… Леся слухала зчудовано. Голка випала з рук. А чоловік говорив, говорив і врешті так просто запропонував зустрітися коло того самого дерева. Сказав, що прийде з Маринкою, бо ні з ким її залишити. Леся погодилась так само просто. А чого ж? Треба ж дізнатися як там пожива її Янголик у нових хазяїв Чи не вередує …




***


За стіною робочий день наближався до свого логічного завершення. Ще пару годин бійки зі стосами паперів, які примудряються якимось чином з'являтися на столах в самий невідповідний момент, а потім зростають і зростають, якщо їх своєчасно не «обробити».... І можна вирушати з почуттям виконаного обов'язку додому. За вікном літо, спека... Душно і в офісах. Половина працездатного населення – у відпустці. А друга – париться на робочих місцях у передчутті майбутнього відпочинку. Та хоч би і взимку! Але літо на те й літо, щоб купатися, пірнати, засмагати...

Ех! Влад понуро подивився на документи, щось трошки відволікся. Та й про Віку згадав! Вони у вихідні зібралися на озеро всією компанією. І Наталя буде. Влад ніяк не міг визначитися, хто з дівчат подобається йому більше. Класичний вибір: біленька і чорненька, ангел у плоті і жінка-вамп. Але до чого ж обидві гарненькі! «Здається, я люблю їх обох», - скрушно подумав хлопець. Що ж робити? Як не прогадати? А то за двома поженешся...

- Владислав Ігорович, коли ви будете готові надати мені звіт за півріччя? Ви не забули про терміни? Покваптеся!

Ручка випала з рук Влада... Це нагадування було так недоречно! Влад в який раз крадькома глянув на годинник – ще півтори години зображати ратну працю. І Віра Іванівна, як на зло, повернулася з казначейства раніше звичайного. Хоч би в податкову мене послала, чи що...

Начальник Влада сиділа в одному кабінеті з ним. Старомодна зачіска, окуляри, мінімум косметики і прикид з бабусиної скрині. Типовий «синій панчіх» невизначеного віку. Відпрошуватися у такий марно – слово «любов» їй не відомо. А, якщо вона його ще пам'ятає, то крім сплеску негативу воно навряд чи у неї щось викликає. Та ще цей звіт! Як-то він втратив його з виду, мо-ро-о-ки з ним... Але! Нічого не вдієш – труба кличе! Влад пригнічено відкрив незаповнені форми.

- Я саме цим і займаюся Вір Ванна! А хіба терміни не продовжили?

- Це спеціально для недбайливих працівників, чи що? Та ні! Порядок! Дисципліна! І ще раз порядок! Облік і звітність – це головні складові...

- Вір Ванна! Я знаю, що це наше все! Ви послухайте краще, що за стінкою коїться...

- А що? Мене не вчили підслуховувати. Так, у нас в будинку дуже тонкі стіни, але те, що відбувається в сусідніх кабінетах вас аніскільки не повинно касатьсяся. У нас – свої цілі і завдання, у них – свої! Або ви хочете їм допомогти зробити звіт? Так свій здайте спочатку!

- Вір Ванна! Та який звіт! Ви послухайте, не пошкодуєте! З розуму вони там, чи що з'їхали від спеки? Чуєте? Зовсім совість втратили...

- Так... Ви праві. Ці слова щось не вписуються в робочий процес...

- А я вам про що? Вони там вже пів - години балабонили про щось. Ну, а це вже ні в які рамки! Зробиш тут звіт! З таким фоном... Ви чуєте, він запитує задовольнив він її? А вона відповідає : «Я щаслива!». З розуму зійти!

- Владислав Ігорович! Налаштуйтеся! Зберіться – і пориньте з головою в роботу!

- Вір Ванна! Ви знущаєтеся? Я не можу працювати в таких умовах! Зробіть же що-небудь!

- Добре, я пішла! Не зовсім приємна місія, але... заради звіту.

Віра Іванівна рішуче встала, втягнула і без того невидимий живіт і попрямувала в сусідній кабінет. Вона делікатно постукала.

- Так? Так? Заходьте!

Голос був веселий. Віра Іванівна пом'ялася і штовхнула двері. Те, що вона побачила, змусило винувато посміхнутися. Чоловік і жінка дружно їли морозиво. Ріжки найдорожчого його - елітного вони бережно тримали в руках. Шоколадне у нього і малинове – у неї. Вони не просто їли, вони насолоджувалися цим процесом. Олена їла такий десерт вперше в житті. Юрій знав, що вона відмовляє собі в усьому, от і вирішив пригостити однокласницю. Вони нагадували дітей, яких мама застала за банкою з варенням. Віра Іванівна запитала про щось незначащем і тихенько прикрила за собою двері, безшумно вислизнувши з кабінету.

- Що вона хотіла, Ален?

- Не знаю, дивна якась. Шкода її... Вона завжди така сувора і зібрана. І, по-моєму, нераціональних кроків не робить ніколи. Леді Скотч... Це її тут так називають. Тільки тс-с! Це таємниця! Нікому! Добре?

- Щас піду і в мікрофон оголошу всьому місту! Ти краще скажи, я тебе задовольнив?

- Ну, звичайно! Я ж сказала, що ніколи не їла такої смакоти... Дякую! Якщо б не ти, то вже й не знаю спробувала б коли-небудь... Все не вистачає на себе... Мене так легко ощасливити... Дякую тобі, Юро! Хочеш, я подарую тобі цю экибану? Вазочку я сама плела...

- Не треба, хай поки постоїть тут. Я тобі завтра ще абрикосів принесу. Великих! Тобі сподобаються! Вони смачні!

Віра Іванівна вийшла з дамської кімнати з трохи носом і почервонілими очима. Вона не пам'ятала, щоб хтось коли-то ось так запросто пригощав її морозивом і просто по-дружньому розмовляв. Людей навколо – тьма. І абсолютно всі «рівно дихають» в її бік. Може, справа в ній самій? З нею щось не так? Вона повільно зайшла в кабінет. Влад згорав від цікавості.

- Ну що? Вер Ванна! Розповідайте!

- А що тут розповідати... Вони їдять морозиво.

- І все? Як можна так «тащиться» від звичайного десерту? Не розумію...

- А я зрозуміла! В тому-то і справа, що він у них незвичайний. А між цими двома є якась «хімія», про яку вони поки не здогадуються... Владик, якщо тобі не важко, а йди-но за морозивом. Візьми парочку і нам. Самого-самого! Я пригощаю...



  • Автор: Олена Музичук, м. Василівка
  • Город: Василівка

  • Рекомендуйте хорошее произведение друзьям и следите за новостями в соц. сетях

    опубликовано: 11-11-2017, 20:55

Комментарии:

 
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail:
Оставьте комментарий:
Подтвердите, что вы человек: *

   
     
Цитата
  • Группа: Жюри
  • комментирует:
  • Пользователь offline
^
Прекрасные рассказы. И абсолютно никакой искусственности, нет надуманной ситуации. Мудро, тепло и человечно.
Второй рассказ убрала, т.к. он уже напечатан в 5-м выпуске альманаха.
  • Не нравится
  • 0
  • Нравится

Литературно-музыкальный фестиваль Звезда Рождества Запорожская епархия