Рождественский фестиваль
поэзии и музыки

 
» » Юлія Бережко-Камінська, вірші - філософська лірика

Юлія Бережко-Камінська, вірші - філософська лірика

© Автор: Yulia

***
Бо час. Бо Введення. Бо ніч.
Бо небо визріло до снігу.
Бо з нас ніхто іще не виграв
У світі вічних протиріч.

Скажена у вогні зима.
Я не врятую од гармати,
Але я можу обійняти
Так, як ніхто не обійма.

Вже третє Введення. І вже
Таке відторгнення немиру,
Що Бог, напевне, нам не вірить
І більше нас не береже.

Густа на Введення метіль –
Кисіль, розведений на крові…
А нам хоча би до Покрови
Безумство вивести звідсіль…

***
Третій рік живемо наздогад
Від Покрови і знов – до Покрови.
Йде зима. І черешневий сад
Спокушає оберненням в дрова.

Він зануриться в сніг, як у ніч,
Він вбереться востаннє у пряжу,
І на час, обживаючи піч,
Сад мій літо своє перекаже.

Я не знаю сильніше тепла
Мого саду і того, хто поряд.
Я так само згорала дотла,
Сад – від жару. А я – від горя.

Хочу тиші як клятви, як знак,
Що вже час закладати прийдешнє
Там, де сад залишив післясмак
І війни, і вогню, і черешні.

***
Ніч спокою, і спогадів, і свята
Посвяти в осінь тиху, як зі сну,
Коли земля втрача координати
І заплива в космічну глибину,

Де час не владен, і нема нічого,
Що в тиші цій насмілиться на звук,
Куди земля навпомацки дорогу
Сама собі кладе за виднокруг.

А потім повертається несміло
У ранок свій, мов кінь в свою вузду,
Розхлюпуючи вистояно-білі
Тумани в ноги яблуням в саду.

І входжу я у зрілість невідступну,
У нетутешній ранок від ріллі,
Де промені ні-ні – й сліпуче хлюпне
Осіннє сонце аж на півземлі.

***
Життя, життя… Спіткнувся – і пропав.
Святе гріхом нещадно оповите.
Приходиш ти, несмілий мій кентавр,
Останній із останніх на цім світі.

З долонь моїх ні крихти не береш
І погляду не зводиш мовчазного.
Ми теж – останні.
Ми кентаври теж,
Застигли поміж звіром і між Богом.

А час нестримно точить – на розрив
Між тим, що є, і тим, що бути може…
Мій звір мені літати не велів.
Чому ж без неба світ мені порожній?

Ну що мовчиш так знічено? Пора?
Лишити час, покладений на плаху?
Щоби себе запряг, переорав,
Переродив із буйвола на птаха.

Земля і небо.
Грішне і святе.
Ще зовсім трохи, і на цьому – годі.
Душа, спіткнувшись, встане та й піде
Як сім’я – в пагін.
В праведники – злодій.

У підземці

Він не умів нічого. Тільки звук
Видобувати пружний з-під струни.
І цілий світ ішов йому до рук –
Весь світ на кінчику смичка бринів!

Він заплітав і зорі, і вітри,
І промінь сонця, і дощів розпуку.
Із ним самотній вечір говорив,
Також причетний до живого звуку.

Він брав на дотик всі мої думки,
Він Брамса грав, а проявляв незриме,
І огортались тихі і стрімкі
Літа – у вічність, і слова – у рими.

Він був за лезо гострених костур,
Він був за річку у розливі щедрім,
І в полум’ї грайливих увертюр
День догорав, не відаючи смерті.

І той, хто чув – знаходив, бо шукав
Високе небо в холоді бездоннім…
Він напував із кінчика смичка
Екстрактами відточених гармоній.

Він грав як Бог на сьомий день. Хмільну
Спиняв юрбу без племені і роду
У цю добу – трубу перехідну
На темнім дні глухого переходу.

***
Це така потреба – в Тобі і Слові.
Щастя воно тихе – як ніч на Спаса,
Коли зорі – глянув, – а це медові
Яблука на вічному дереві часу.

Коли дощ мугикає першу мжичку
І немає фальші в його звучанні,
Й вироста струмок у потужну річку,
Слово вироста життєдайним.

Це така потреба – по всьому світу
Назбирати краплі на дощ для саду, –
Хай цвіте і родить, і множить літо
У солодкій м’якоті перших яблук.

Це така потреба – триматись поруч,
Наче сонях – сонця, і неба – крила,
Щоб усе, що серце Твоє говорить,
У мені жило й набиралось сили.

Не підвладний час, та мені й не треба,
На земній дорозі – завжди короткій –
Є одна-єдина у житті потреба –
По Тобі утратити весь свій спокій.

Перехрестя

Я живу на цьому роздоріжжі.
Я живу на цьому рубежі.
Тут, де сни вилуплюються віщі
У реальність, взяту на ножі,

Тут, де долі сходяться фатальним
Поєдинком, схрещенням підошв,
Тут живу, де відмовляють гальма
Двох епох – упоперек і вздовж.

Де вітри замішують потоки,
Де віки виходять на нулі,
Де терпкий охоплює неспокій
Перехрестя неба і землі.

Тут, де час збивається із ліку,
Де не знаєш – мертвий чи живий,
Де із ночі у щілинах стиків
Проростають пагони трави.

Тут, де відчай роз’їдає нерви
І кістки розкришує метал,
Де над прахом розсипає перла
Ніч густа, довершуючи бал…

Я живу у цім коловороті,
Де ні стін, ні даху не звести,
І в моїй земній безкрилій плоті
В тиші обертаються світи,

І зірки виходять на орбіти,
І звучить симфонія нова,
І промінням випещені й вітром
Зріють зерна, вірячи в жнива.

Де так само – янголів і бестій,
Та кого куди перенесе?
Моє серце в точці перехрестя,
За яким нічого або все!


Рекомендуйте хорошее произведение друзьям и следите за новостями в соц. сетях

опубликовано: 4-12-2016, 19:35

Комментарии:

 
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail:
Оставьте комментарий:
Подтвердите, что вы человек: *

   
     
Цитата
  • Группа: Жюри
  • комментирует:
  • Пользователь offline
^
Глубокая, духовная поэзия, крепко-накрепко связанная с днем сегодняшним - и вместе с тем - с космосом, Вселенной, будущим.
  • Не нравится
  • 0
  • Нравится
 

Литературно-музыкальный фестиваль Звезда Рождества Запорожская епархия