Рождественский фестиваль
поэзии и музыки

 

Зоря

© Автор: Зоря

«Марэси» Греция


Страна загадок и моей мечты
Страна Богов – Олимп все величали
«Мареси», что Греции свои следы
В культурах стран так мягко оставляла.

Платон, Сократ и Аристотель, Героклит
«Соста и кала» – в унисон звучали
Наука с философией сплелись
Отсюда в мир всему идет начало.

«Зито Эллада!» «Ясу Эллада!»
«Ясу» - народ великий и простой.
Софо стихи любовные в награду.
Сиртаки — танец, в вихре золотом.

«Потэ» я увижу крылатые плечи Афона
И древние камни откроют свое бытие.
В восторге от пены и бликов Эгейского моря,
Монеты бросая, я крикну: «Эдо» — я приеду еще!

Батьківська хата


Я знову в батьківському рідному селі,
З такою назвою красивою – цвітково.
Біленька хата, наче оберіг,
Мого дитинства та життя земного.

Тут кожна стежка в Душу зазира,
Зігріта босими дитячими ногами.
Згадала, хоч батьків давно й нема,
Той голос батька й мами вечорами…

Коли вечеряти сідала вся сім’я,
Стіл на подвір’ї хвацько накривали.
Фіалками нас пестила земля,
І прохолода втому забирала.

Після вечері сміх навкруг лунав,
І батько пісню чарівну заводив,
Такого голосу в селі ніхто не мав,
Ніхто, почувши спів той не проходив.

Ба, навіть соловейко затихав.
Здавалось, що з тим батько був у змові.
Бо, лише батько говорити став,
То, соловейко спів заводив знову.

А ми, тихесенько сідали на поріг,
Зігрітий сонцем, начеб-то навмисно.
Зірки, сріблясто сяяли в горі,
В очах у кожного вогонь горів намистом.

Чекали поки зіронька згорить
Щоби бажання загадати знову.
Та часто, не встигали за ту мить,
Поки летіла зірка в нашу Долю…

Моє Запоріжжя


До тебе повертаюсь, як завжди,
Моє чарівне місто, Запоріжжя.
Нас поєднали мужності роки
У молодість, що все ж до серця ближче.

Нас пов’язала ця краса Дніпра,
Що хвилі підіймає, наче крила.
Та в Душу зазирає навіка,
І ставить на порозі всі надії.

Надії ті, плекали лиш роки.
Спортивна гордість, за місця призові.
Де ми старали взяти, залюбки,
На першості Країни з волейболу.

Ця гордість над порогами летить.
Лелекою на Хортиці сідає
Та кров’яною стежкою горить,
Там, на воді, де сонечко сідає.

Козацька вольність нам з глибин кричить.
Тут кожний камінець її вінчає.
Повітря силою й відвагою бринить.
Про прадідів своїх не забуває…

Вечірнє місто полум’ям горить.
Краса ця серце й Душу колисає,
Проспект цілодобово гомонить
Рідніших місць на цій Землі немає!
Найкращих місць на цій Землі немає!

***
Рідна Нене моя, Україно,
Ти талантом усіх чаруєш,
Ну а ще величним терпінням,
Кожну душечку рідну чуєш.

Чуєш, рвеш своє серце, плачеш,
За цікавих людей роботящих
Що з коріння дубів запорізьких,
Від козаків міцних, настоящих…

Від обривистих круч Дніпровських
Та степів, де немає їм краю,
Де козаки несли свою гідність,
Свою волю, як землю плекали.

Я пишаюсь своїм корінням
Прадід був мій козаком знатним
Та цариця своїм велінням,
На поселення вигнала з хати…

Не зламало це прадіда й діда
Збудували собі нову хату,
Та в степу пустили коріння
Були силою й дітьми багаті.

Ти багата, моя Україно,
Не грошима, людьми й талантом.
Твоє прагнення волі – то святе
В Україні не можна зламати.

 

***
Приймай усе що випало на долю
Смиренно все приймай, як ліки
Бо смислом прикростей духовне є здоров’я
І цілісність життя в усьому світі.

Все, що шукаємо – ми маємо в собі.
Свобода внутрішня – то є найбільша цінність,
Потрібно в небі сяють: сонце, зорі й місяць
Потрібним треба бути Господу й собі

Слова зачаті мислю і пером
То в тлін земний не обертаються, як люди.
До неба піднімаються з добром
Довіку свою службу нести будуть.

То скарб душі і тіла – є слова,
Зігріті тремким диханням й коханням.
На терені життя людина нам дана,
Тим вчителем великим для навчання.

На споді душ вкарбовані слова
Виходить на вітрила долі й сили,
Щоб мудрістю своєю ми зігріли
Велику цінність на землі – життя…

Заколисало в небі дві Душі…
Так загойдало, що вже впасти можна.
В думках застигли краплями вірші…
Ночами світлячком світився кожний.

Загуслу тишу стогін перервав
То по деревах вітер покотився
І сон з собою, як хмарки забрав
Солодку дрімоту вже не залишив.

Сом вже не йде, гортає сторінки
Минулого і долю завертає…
Куди ту долю завтра поведе?
Де будем ми? Ніхто того не знає.

То відає лише один Господь,
А ми надію маємо велику:
Потрібним бути дітям, чоловіку,
Собі самому – то смиренний путь…

Руки матери


           Моей маме к 70-летию

Я помню руки матери родные
В морщинках и испачканы землей
Такие мягкие и теплые доныне
Потресканы и летом и зимой.

Хлеб убирали и коров доили
Копали, сеяли, косили и гребли
С грудными на руках окопы рыли
Войну запомнили …

Не помнить не могли,
По всем живым, не верившим, что живы
По похоронке на отца,
А похоронки шли …

Разруху, голод руки победили
Сквозь дым и слезы подняли детей
Друг - другу помогали, как умели,
А сердцем и душой были добрей …

Целуйте руки матери почаще
Согрейте их заботой и теплом
Ведь это руки друга настоящего
Такого верного, что не найти потом.

Добрейшие в мире глаза

В селе каждый был на ладони.
Чем дышит какая семья,
Делились, работая в поле.
Где с мамой трудилась и я.

Семьей я своею гордилась
И, видимо, не спроста
Особенным светом светились
Прабабушки нашей глаза…

За 80 ей тогда было …
В косыночке белой всегда
Заботилась, мыла, варила
И воду носила сама.

С молитвой вставала, ложилась,
С рассветом вставала всегда
И вся добротою светилась,
Хоть горькою была судьба.

Любимый был муж и три сына,
Война аж троих забрала
Остался лишь младший, любимый,
Отечественная не отдала …

Прощенья тихонько просила,
Молилась, постилась, ждала …
Всегда почтальона к калитке
Встречать выходила сама …

А мы ее очень любили
Детей было четверо нас
Всегда помогали, шутили
Очаг чтоб добра не угас …

Особенно не баловали
Отец узнавал к концу дня
И за проказы, бывало,
Подряд всем давал нам ремня.

Вот бабушка нас не ругала,
Ни с кем не ругалась она
И только ночами стонала
И горько кого-то звала…


Рассказы о жизни до боли
В обнимку с ней часто спала
Бабуля своею любовью
В добро одевала меня…

Так часто ее вспоминаю…
И радость в душе и слеза.
Горят за моею спиною
Добрейшие в мире глаза.

Теперь я отчетливо знаю,
И верила в это всегда,
Что первое право на счастье
Имела ее доброта…

Что первое право на счастье
Имеет всегда Доброта.


Рекомендуйте хорошее произведение друзьям и следите за новостями в соц. сетях

опубликовано: 30-11-2016, 12:51

Комментарии:

 
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail:
Оставьте комментарий:
Подтвердите, что вы человек: *

   
     
Цитата
  • Группа: Жюри
  • комментирует:
  • Пользователь offline
^
Уважаемая Валентина, укажите, пожалуйста, своё отчество и фамилию.
Из подборки более сильными являются «Батьківська хата» и «Руки матери», и, если Вы над ними ещё поработаете и исправите недочёты, то их можно будет взять в альманах.
1. «Батьківська хата». Здесь только 2 ошибки. «зНову – Долю» – это не рифма, не только согласные не совпали, но ещё и окончание. А ещё подумайте над строчкой «В очах у кожного вогонь горів намистом», т.к. гореть именно намистом в глазах огонь не может никак, уж чем-чем, но не намистом.
2. «Руки матери». Здесь ошибок больше, не знаю, станете ли переделывать. Может, легче исправить лишь первый стих. Но на всякий случай:
– «Испачканы» и «потресканы» здесь быть не могут, годятся только полные формы этих слов, т.е. «испачканные» и «потрескавшиеся» (слова «потресканные» не существует).
– «ПобеДИли – уМЕли» – не рифма.
– «А сердцем и душой были добрей». Если идёт сравнение «добрей», обязательно указывается, кого добрей. Может, Вы имели в виду «были добрыми»? Так правильно, но не будет рифмы. Переделайте эту строку. Тем более что всё равно у Вас здесь сбой ритма, что всегда получается, когда одно слово заканчивается на ударный слог, а другое начинается ударным слогом («душОй бЫли»).
– «Такого верного, что не найти потом». Правильно не «что», а «какого не найти потом», но т.к. это в строку не поместится, можно «что» заменить на «нам».
  • Не нравится
  • 0
  • Нравится
 

Литературно-музыкальный фестиваль Звезда Рождества Запорожская епархия