Рождественский фестиваль
поэзии и музыки

 

ЇЇ Різдвяна казка...

© Автор: Оксана Дримба
ЇЇ Різдвяна казка...


Свято наближається... Свято наближається... Та пісенька не давала їй спокою. Так, свято... Весело, гамірно, приємні клопоти в усіх. Усім радісно навкруги... Усім, але не їй. Вона самітня. Отже, свято... Час, коли самотність відчуваєш найглибше. У будні пірнаєш з головою у клопоти. Різні. Приємні та не дуже. Але вони не дають зосередитися на тій самотині... Вони все ж якось розраджують. А от свята за іронією долі ніби знущаються із самотніх. Майже усі фільми про романтичні почуття, про сімейний затишок. А ля Попелюшка... Із гучномовця лунає те ж саме.
Але вона вже доросла дівчинка і не вірить у казки. Минулося... Колись і вірила, і чекала. Та де там? Мабуть, не з її щастям чекати на диво... Майнула думка: „А може... цього разу... нарешті...” Але вона була така нерішуча, така квола, що враз інші думки, налаштовані більш рішуче, зібгали її. Ї вона, та думка поволі відійшла у затінок підсвідомості. Засоромилася...
Отже, готувати їй нема для кого, прибирати особливо теж. Усе, як завжди. Ну то й що, що завтра Різдво? То у інших- свято, а у неї звичайнісінький собі вечір. Сама себе втішала, щоб не було так боляче. І проведуть вони його удвох із телевізором, як завжди. Добре, що хоч встигла відремонтувати. Пригадала, як в одному із фільмів залицяльник спитав у жінки : „ А у Вас що, є міль?” На що та відповіла задерикувато: „ Так, є... А Ви що ж, думали, що я зовсім самітня?” Посміхнулася. А у неї і міль десь поділася, мабуть десь відлетіла на гостини. І телефонний апарат вперто мовчить. Підняла слухавку. Дивно, працює, але ж ні чичирк. Ну, от, її вже й привітали усі, хто хотів, побажали найліпшого. Звичайно ж, диктори та телеведучі. Ще декілька приятельок. Але все ж це ліпше, ніж нічого. Вечірники вже пройшли... Може, погортати якусь книжку? Але ж там теж кохання- зітхання... Не буде ж вона у Святвечір вивчати медичний довідник. Ні, краще все ж телевізор, принаймні буде створено ілюзію, що вона не сама удома. А фільм можна найти й не про кохання. Так, що там у нас? Вона почала зосереджено вивчати святкову програму. Ну, от, знайшла...
Тепло, затишно... Чого ж іще треба? Ну, що ти будеш робити? І цей фільм виявився про кохання. А починалося все так наівно й невимушено... Хто б міг подумати? Щось її непокоїло, муляло, не давало спокою й заважало переглядати фільм. Ні, не чужі почуття. На здоров’я. Кохання, то й кохання... Так, сміття! Як же вона могла забути про нього? Не винесла, так не годиться, адже ж свято наближається... Підвелася з канапи неохоче. Але ж треба. Усі рухи автоматично-механічні, без особливого ентузіазму. Накинула швиденько кожушок. Клацнув замок.
Ой, який же пухнастий сніжок сипле! От тобі й маєш ніч перед Різдвом, як у Гоголя... На мить затрималася, задивилася, як падає сніг. Так м’яко. От би пострибати, як у дитинстві, або хоча б пройтися по ньому. Але не самій, удвох... Ну, от знов за своє... Слідів майже немає. Як же гарно він виблискує проти місяця! Отак би дивилася й дивилася. Дивно! Вона ніколи не бачила, щоб сніг так світився. Невже так давно не звертала на нього уваги, що геть забула, який він? Але ж і гарний! Нахилилася нижче. Що це? Із снігу щось стирчало, а сніжинки припорошували це „щось” навдивовижу швидко. У снігу лежав, замерзаючи маленький янгол. То його срібні крильця так виблискували у місячному сяйві. Вона ще не бачила таких іграшок. Зазвичай кульки, звірята, дощик... Звідки він тут? Підняла, піднесла до очей, здмухнула сніг... Їй здається, чи він і справді посміхнувся? Та ні, напевно здається, то місяць так світить...
Мабуть, хтось загубив того янгола, який жаль... Так і є. Он, якийсь кремезний чоловік іде, пильно вдивляючись собі під ноги. „Пробачте, Ви щось загубили?”. У відповідь розгублено- стурбована посмішка: „Так”. Вона простягла долоню: „Ваш?”. У чоловіка обличчя вмить осяяла радість: „Так, дякую. Він такий дорогий для мене. Це подарунок матусі, дуже давній. Зараз таких уже немає”. На мить очі зустрілися з очима... й затрималися. Долоня доторкнулася долоні... Їх тепло розрядив якийсь дивний струм, ніби щось заіскрило... Забутий янгол ледь помітно посміхався. А може, то лише здавалося? Адже, місяць так світив... Справжні янголи раділи на небі. А хто сказав, що то був несправжній? Народжувалося нове почуття, нове кохання... І усе навкруги заколихувала сніжність...

Та, що раділа разом із янголами...
Таїна

У вільну годинку, обнявши Хмаринку,
Гойдаєшся Всесвітом, мовби Маля.
Роки - незлічені. Думки - незбагнені.
Душа ж, як джерельце – завжди молода.
Для когось Ти – Велич і Розум найвищий,
Сувій заборон і суворий Суддя.
Для мене – Дідусь у посрібленій свитці
З очима Всепрощі, Любові, Життя.
Схилюсь у Покорі, Подяці, Надії.
Молитву я стиха Тобі прокажу.
Про те, як зустріла у дальній мандрівці
Ніколи-нікому повік не скажу…
___________________
Одні розпутуєм, зав’язуємо інші
Вузли кармічні… Хто їх розбере?
Зібратися б, поміркувати в тиші…
Та час невпинно-деспотично йде.
Нам ніколи. Ми стомлені і кволі –
Вже сил не вистачає на думки.
І долю собі режисуємо поволі,
А зранку знову ризиковані стрибки.
Земля – то коло… Ви хіба не знали?
Ідеш вперед і кпинами псуєш,
Бува стосунки з іншими.
А потім чекаєш бумерангу поміж плеч…
А все ж грішиш… Словами і ділами.
І кирпу гнеш, і пиху дістаєш,
Коли достатньо щирості словами
Зламати мур… З криниці воду п’єш,
І в неї ж гадиш брудом і болотом.
Образа з заздрістю пустились у танок…
Ти не зважай, бо то лиха забава.
Зроби до перемир’я хоч би крок.
Бо слава, статки – то пусте і всеминуще,
А сила в прощенні і щедрості душі.
Бери в майбутнє спомини про краще,

Каміння кривди важко так нести…
Лицедії

Усі ми граємо… Хто краще, а хто гірше…
І перед дзеркалом вчимо вже котру роль.
Ховаєм справжні почуття кудись найглибше –
В душі – скрипаль він… У житті – король!
А, може, навпаки… Усе змішалось!
Перуки… Маски… Монологи… Грим…
І сцена нас кружля на хвилях вальсу –
Про щирість вже забули поміж тим.
Коли ж збунтується хтось, не захоче грати –
Отримає брудне тавро: «Дивак».
Увесь бомонд почне його картати,
А він живе, як той співочий птах.
Як комашина, що не зна спокуси
Вдавати з себе тигра, а чи льва.
За те рахує штовхани й укуси,
Зневаг отруту лицемірством запива…
Та байдуже! Своєї далі править…
Бо Світу так потрібні диваки,
Що загубили в поспіху сценарій,
Чи не отримали його узагалі.
А може під пательню підмостили
Й забули там… Ото вже дивина!
А ви б і самі грати перестали –
Та легше розіп’яти вам Хреста…
Театр – ти велетенське лицедійство,
Що не даєш душі у тузі скніть.
Залишимо тобі акторське дійство,

А у житті почнемо справді жить…
Потайнії мрії

Хочеться світ огорнути добром,
Ніжною щирістю із теплом…
Хочеться Радості, Щастя, Любові.
І, щоб усі були завжди здорові…
Хочеться усмішок від перехожих,
Свят, на буденність нітрохи не схожих.
Хочеться Казки, Див, Таїни
Й порозуміння поміж людьми…
Хочеться неба ясного й зірок.
І, щоб були ми з тобою удвох.
Хочеться трав запашних і води
І, щоб усі люди вічно жили…


Рекомендуйте хорошее произведение друзьям и следите за новостями в соц. сетях

опубликовано: 16-12-2015, 08:24

Комментарии:

 
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail:
Оставьте комментарий:
Подтвердите, что вы человек: *

   
     
Цитата
  • Группа: Жюри
  • комментирует:
  • Пользователь offline
^
Очень понравился рассказ, а из подборки стихов - первый и третий. Во втором есть незарифмованные и плохо срифмованные строки. В целом - впечатление хорошее.
  • Не нравится
  • 0
  • Нравится
 

Литературно-музыкальный фестиваль Звезда Рождества Запорожско-Мелитопольская епархия